-25-

Залишившись з вампіром сам на сам, я була рішуче налаштована закінчити те що почала! 

– Пані відчиніть двері! – долинув чоловічий голос з того боку дверей на які я сперлася спиною, відчуваючи вібрацію стуків по дереву.

Ігнорую верески охоронців яких мені постійно доводиться вмовляти з острахом, що мій план міг і не спрацювати. Адже прямо зараз все могло провалитися дуже стрімко, якби мені не вдалося проскочити всередину. Та й то немає ніякої гарантії що вони не виб’ють двері. 

Тож, краще поквапитися.

Міцно стиснувши склянку з ще теплою кров’ю, йду до вампіра що в розвалочку, спершись на лікті лежав на ліжку. Він невідривно стежив за мною і від цього мені стає не комфортно.

Ненавиджу коли на мене так витріщаються, але зараз я теж мало чим відрізнялась. Розглядаючи напівоголеного чоловіка, який був скутий по руках і ногах ланцюгами. При кращому освітленні мені вдається ліпше розгледіти, як темні сплетіння вен тягнулися вздовж його торса, боків, грудей, рук та горла де розгледіти продовження візерунка заважав намордник який приховував нижню частину його обличчя.

Зупиняюсь біля вампіра, прямо між його розкинутих ніг. Одну з яких я ненароком зачепила своєю босою ногою, відчуваючи легкий дотик його холодної шкіри. 

Відсуваю свою ногу від його, перериваючи цей виразний дотик на якому я чомусь занадто зосередила свою увагу. 

Суворо дивлюся згори вниз, ледве не нависаючи над ним.

– Тримай – протягую йому склянку чекаючи поки він її візьме, але той все продовжує лежати витріщивши на мене очі! – Слухай, ти або береш, або я це викину у вікно. – натякаю, що ось так чекати  поки він щось там собі вирішить, я не збираюся – Чи ти вже не голодний? – навмисне тисну аби той поквапився.

– Голодний… – тихо мовив, незграбно сідаючи через обмеженість рухів кайданів. Забирає в мене склянку і з недовірою розглядає її крутячи в руках.

Не повертаючись до нього спиною сідаю на крісло яке було поруч. Доводиться сидіти рівно через один мій захід безпеки, що незручно тиснув мені на поперек шкрябаючи шкіру.

Стежу за вампіром що ще й досі не почав пити, все продовжуючи з гидливістю дивитися на вміст. 

– Ти будеш пити, чи ні? – запитую втрачаючи терпіння. 

Адже я планувала нагодувати його і вигнати звідси куди подалі, але останнє вирішила зробити більш… ем… культурно, щоб мене потім не мучила совість за те, що я вигнала голодного вампіра. Так хоч буду себе тішити, що перед тим як випхати його геть, нагодувала, виконавши останнє побажання.

– А ви бажаєте на це дивитися? – трохи здивовано підводить одну зі своїх густих брів.

– Так. – говорю прямо – Я хочу впевнитися, що мій “гість” повечеряв. – мило акцентую на одному слові.

– І чому ж саме “гість”? – з інтересом перепитує примружившись, він схилив голову набік.

– Тому що гостям властиво йти геть – відрізаю з прихованим сенсом, який не зрозуміти було просто неможливо.

– Але я не ваш гість – посміхається – я ваш раб моя пані.

– Рахуй що я тебе звільнила – парирую.

– Але я вже казав, що все одно нікуди не піду. – знову заводить.

Зітхаю. Не знаючи, що йому можна було ще на це відповісти.

Ну серйозно! Хто свідомо може відмовляється від власної свободи?! Чому просто, взяти й не піти звідси! Але зачекайте, він ж має мене вбити! Чудова причина відмовитися від свободи…

– Хоча… – почав той замислено привертаючи мою увагу більше. 

“Будь ласка, скажи “Так” і здрисни нарешті звідси!” – благала подумки шаленим вереском, чекаючи на його таку затягнуту відповідь.

– Що “хоча”? – підганяю, бо його загадкові, довгі паузи реально бісили! Особливо тоді коли він знає що я від нього хочу!

– Можете мене звільни. – відповідає з блаженною моською ангела так, ніби робить мені велику послугу. 

Мої брови повзуть до гори.

– Ти згоден піти?

– Ні.

Хмурюся.

– Тоді якого, ти тоді погоджуєшся? – дратуюся ще більше.

– Подумав що так буде простіше за вами полювати. – без найменшої краплі секретності вивалює мені прямо під ноги – Адже так мені нічого не заважатиме. – струшує однією рукою натякаючи на кайдани.

– Ти ще й досі не кинув цю ідею?

– Навіть і не планував це робити – підносить склянку з кров’ю ближче до свого обличчя, розглядаючи вміст на світлі.

– Не хвилюйся, я тобі туди нічого не підсипала. – розвіюю його можливі підозри. Хоча зізнаюсь, спокуса щось підкинути туди, була величезною. І можливо, якби не моє раптове сумління що так і шепотіло мені на вухо: “Ну він ж не їв цілий тиждень”. Я б щось туди й сипнула – Куряча кров чиста-чистісінька так, що пий поки вона ще тепла.

– Куряча? 

– Ну не моя ж.

– А я б не відмовився. – лукаво докидує, зазираючи в середину, а потім підводить погляд червоних рубінів на мене – Чи можу я у вас попросити, зняти мій намордник моя пані? – цілком ввічливо просить.

– Ні. – не думаючи відрізаю, що у вампіра ледь помітно сіпається око. Отже, він вже щось замислив раз таке просити, але в принципі на щось таке я й розраховувала. Але знімати йому намордник я не збиралася. І проблема була навіть не у тому, що він міг мене вкусити, а скоріше я боялася одного фокусу з замком, як у підвалі. Адже у моєму випадку, така дрібниця могла коштувати мені життя і бути страшнішою за голодного вампіра. Бо що, як там замість звичайних мені лямок буде та хрінь, як на ґратах?! І погодьтеся, буде дуже дивно якщо я скажу: “Ох так, звичайно! Давай я його тобі зніму!” А потім просто не зможу відкрити той… магічний замок, чи печатку, чи що воно таке! Тож, як на мене, краще триматися нейтралки й не лізти в усе це магічне лайно. Спираюсь підборіддям собі на руку, закінчуючи – Дудли так.

– Боюсь я не зможу випити кров через решітку намордника – засмучено зітхає у своїй нахабній брехні. 

– Справді – співчутливо підігрую, щоб поглянути що ж цей вуж на сковорідці вигадає ще аби його зняти.