-23-

Після того як я провела Дерека до дверей, то одразу повернулася назад до гостьової яка була вкрита всіма відтінками зеленого та чорного.

Помічаю що поки мене не було, хтось встиг запалити камін який гудів своїм тріскотом на всю кімнату, приємно лоскочучи мою свідомість. Що аж виникає непереборне бажання прикрити очі. 

Дивно. На дворі хоч і не було осені як на Землі, але вечори тут були прохолодними. 

“Чи вся справа у великих розмірах цього будинку?” – проскакує у голові, тим часом як я йшла у перед м’яким килимом.

Сідаю в темно зелене крісло біля каміна від якого йшов приємний жар що пік шкіру, проганяючи холодні мурашки геть. Вожу пальцем по тканині крісла, вимальовуючи на короткому ворсі темні візерунки власних думок.

Зупиняюся та дивлюся у те вікно, де ще при розмові з Дереком бачила повз пролетівшого дракона на сутінковому небі. 

Зараз же небо було чорною безоднею яку засіяло купою зірок, сяйво яких навіть звідси було добре видно. Наскільки вони яскраво сяяли. Куди яскравіше, ніж коли я не будь бачила. Хоч і купу разів вилазила на дах своєї багатоповерхівки аби поглянути на майже непомітні сяючі цятки, що ховалися у темряві.

“Як шкода що на Землі не такі яскраві зорі як тут. Можливо, якби вони були такими ж яскравими, всі бажання що до них шепотіли наші серця і справді б здійснювалися.” – промайнула така солодка, але наївна думка. – “Цікаво, а тут є щось на кшталт даху на який можна вилізти або ж відкритий балкон?” – в мені несподівано прокидається така чіпка ностальгія та сум за домівкою що зараз була невідомо де, разом з моєю пухнастою удачею.

Відриваю очі від вікна та озираюся.

У кімнаті панувала напівтемрява яка ніби кіт лащилася зі всюди, попри магічне світло яке саме звідкись линуло коли входив до тієї, чи іншої кімнати. Але зараз, воно наче саме чуло та підлаштовувалося під моє бажання побути у напівтемряві та затінку каміна у якому тріскотіли дрова з чутним шипінням випаровуючої вологи. 

Треба ж… тільки цієї миті я по справжньому усвідомила, що мені й справді вдалося повністю розслабитися за всі ці дні перебування тут. Зараз я не хвилювалась ні про що. Складалось таке відчуття ніби я всього на мить зайшла у таку собі зону особистої тиші та спокою, де я можу просто передихнути й не думати про те що треба ховатися, кимось прикидатися і шукати щось невідоме аби повернутися додому.

Так. Зараз це був мій особистий час відпочинку який мені подарував… Дерек. 

З мене виривається тихий комічний сміх. Зітхаю…

Вкотре дивуюся дивності цього місця і присутнім тут людям, що водночас лякають та змушують відчувати себе… справжнім. Не знаю як їм це вдається, але вони якось змушують мене думати про те, що я постійно ховала на Землі. Відкладаючи це на потім аби просто про це не згадувати. 

І це мене злило. Мене злило те що їм вдавалося дістатися того, до чого я сама була не в змозі у собі дотягнутися. І мене це дратувало, але водночас я розуміла що тікати від самої себе вже просто немає куди.

“Можливо це знак, що вже варто повернутися і дістати те, що сховав у далекій комірчині власного себе?” – промайнула млява, але чітка думка у моїй свідомості. Яка чомусь прагнула визнати що: “Вже час”.

Час повертатися до потрібного і не менш важливого… 

Методично проводжу холодною рукою по обличчю, відчуваючи жар власних щік що горіли теплом. Іншою рукою міцно стискаю бильце крісла.

– Як смішно… – шепочу самими губами аби ніхто не почув.

Все своє життя я боролася, щоб не бути слабкою. Я прагла бути сильною не тільки зовні, а й внутрішньо. Постійно лізла в суперечки, постійно щось комусь доводила в ту ж чергу і собі. Постійно відстоювала власне “Я” попри те, що всі казали “Ні. В тебе не вийде”. А я просто вставала і робила те що бажала.

Наперекір всьому, щоб довести що я це можу і мені не потрібна допомога, але так… я лише залишилася самотньою. І причому я сама обрала бути такою. Адже боялася когось підпускати до себе достатньо близько, аби ті не мали можливість встигнути розгледіти в мені щось вразливе, за що можна буде потім зачепити.

Довіра – це складно. Принаймні для мене.

Так, я можу підпустити до себе людину і бути з нею доброю, щирою, привітною та відвертою, але як би сильно це не виглядало “відкрито”. Я все одно тримаю певну дистанцію всюди. Якою близькою ця людина мені не була б. Тож, для мене складна та довіра, де ти приймаєш рішення відкритися незнайомій людині повністю. Адже єдина людина якій я реально дозволила залізти собі у душу – це була Марі. Хоч і на початку я на неї теж куксилася, але потім… мені мов загорілося зелене світло, що казало: “Тепер можна”. І я не помилилася. 

“Але на жаль… далі мені доведеться йти самій.” – від цієї думки мені звело живіт. Бо глибоко всередині, я не хотіла знову залишитися сам на сам з собою.

Тим паче тут у повністю не відомому мені місці де я нічого й нікого не знала. І це мене до нестями бісило! Адже я себе відчувала вразливою! Найслабшою поміж всіх присутніх! І я це ненавиділа! Ненавиділа, бо відчувала страх і не знала що я повинна тут робити! 

Мене дратувало те що присутні тут люди були дивні й не зрозумілими для мене, але натомість вони мають таку непохитну віру у те що роблять!... Що деколи, коли я просто дивлюся на них це змушує мене захоплюватися ними. 

Не знаю як це ще можна пояснити, але... Мене просто вабить те, як вони настільки ідеально знають те що роблять не створюючи жодної помилки. Навіть тоді, коли навколо повний хаос. 

І те як вони не дозволяють собою керувати, дозволяючи собі бути тим ким вони хочуть бути. Бути вільним у власних діях та думках.

І саме це змушує мене думати і пригадувати…

Як ще з самого дитинства я намагалася бути такою ж вільною у висловлюванні власної себе! І неважливо у чому: діях, захоплені або мрій від яких в мене горіла душа! Бо мені це бляха, подобалося!