-22-

Лише одне запитання. 

І це коли вже я нарешті прокинуся?!

З того часу, як я втратила свідомість пройшло вже цілих чотири години! Принаймні по моїм відчуттям, як точно! 

І я вже починаю хвилюватися. Бо, а що як я і зовсім не прокинуся від цього “викиду”! Знати б ще що це таке. Адже все що мені вдалося дізнатися з не досить зрозумілих для мене розмов і паніки те, що це якась магія і в моєму віці вона небезпечна!

І от тепер сиди і гадай, через що вони так всі перелякалися! А сама оцінити увесь масштаб проблеми у якій зараз знаходжуся, я не можу. Оскільки поняття не маю що це і наскільки воно небезпечне. Хоча… може це мене так через викид ковбасило останні години? Але ж це в принципі логічно, бо по суті я зараз через це і валяюся нерухомим тільцем. М-да, так собі в мене логіка.

Що ж, треба брати й плюси з цієї ситуації, не дарма ж я оптимістка з душею панікера. Наприклад, зараз я можу безсоромно підслуховувати розмови. Та щось корисного я більше нічого не чую. Тому і користі з цього неочікувано вміння небагато.

На руці відчуваю дотики пальців і щось вологе. Напевно ганчірка, а тремтяче тіло що стоїть поруч зі мною це Модді. Нарешті я дізналася ім’я тієї тремтячої дівчини, хоч і не при дуже приємних обставинах. Треба буде знайти мить і вибачитися перед нею.

– Ну що, вона ще не прокинулася? – неподалік почувся голос Марсії.

– Ні, пані ще не приходила до тями – тихо відповіла Модді.

– Он як – сухо хмикнула і судячи з кроків та стуку тростини, вона підійшла ближче –  Можете бути вільними, я за нею пригляну. – неочікувано виголосила Марсія.

– Але Томас велів…

– Я прийшла з його прохання – перебиває дівчину Марсія, і щось мені підказує що вона зараз нахабно бреше і цей факт мене трохи наторожує – Томас не зможе прийти, тому попросив мене за нею приглянути. Так що можете бути вільними. Тут я і сама впораюся. – наполягла і згодом почулися поспішні кроки, а потім тиша.

Мені якось стало непособі залишатися сам на сам з Марсією, враховуючи її неприязність до Ліліт. І взагалі! Я ж зараз лежала нерухомою колодою яка не в змозі нічого вдіяти! А що якщо вона вирішить щось мені зробити?! 

“Але я можу і помилятися у власних висновках.” – намагаюсь себе відігнати від думок про м’ясника, роль якого в моїй голові грає Марсія що ховає частини поки що мого тіла Ліліт. Але буду надіятися що я все занадто перебільшила як завжди, і все не так й погано, як здається.

Відчуваю як ліжко прогинається від ваги тіла жінки поруч, носом ловлю запах лаванди та легкого сигаретного диму що йшов від Марсії. Вона мовчить, а я вся напружена до неможливості в очікуванні чогось.

На чолі чую легкий дотик холодних сухих пальців які прибирають волосся, що лоскотало мою щоку. Її руки поправляють ковдру.

– От же ж дурне дівчисько – незадоволено бурчить Марсія – це ж треба було примудритися викликати ще один викид. – сварить та у її тоні я чую важкість і… сум?

Марсія взяла мене за руку.

– Знаю, ти казися кожен раз коли я це говорю, але принаймні зараз я не почую від тебе гострих слів у мою адресу. Та я за тебе злякалася. – вона зробила паузу – І це було щиро якщо що! – ніяково наголосила на підвищених тонах, чого я від неї не очікувала, але вона продовжила вже зі звичним невдоволенням та звинуваченням у голосі – І той дурень Томас не посміє заборонити мені знаходиться тут! – зухвало вигукнула – Так що, що буде, то буде, але я хочу побути тут. – Марсія не весело засміялася лукавою смішкою, що я аж заслухалася в неї, будучи повністю здивованою. 

Бож не очікувала від неї такої м'якості, не те що почути від цієї жінки такі слова як: "Я за тебе злякалася". Хоч я і знаю її всього кілька днів. Але за цей час я змогла побачити різні суперечливі сторони Томаса і Марсії, які здавалося вони ніколи не проявляють будь до кого… а лише виключно до певних людей, до яких ретельно підбирають певні риси які вони хочуть показати. 

І це мене трохи бентежило. Адже зараз вони поводили себе саме так, як звикли це робити перед Ліліт. 

І здавалося: “Чого це я жаліюся?” Бо ж зі мною добре обходяться, але… їхні виключні риси спрямовані не на мене, а на Ліліт в тілі якої я зараз сиджу. 

І тоді постає запитання: “Якби вони себе поводили, коли б дізналися що це саме “я”, а не “вона”?" 

Але мені цього на жаль не відомо. Та щось мені підказує, що їхнє привітне ставлення враз би зникло. І тоді б я могла побачити їх… Мої роздуми перебиває Марсія:

– Пам’ятаю ще п’ятнадцять років тому, я так само сиділа разом з тобою, коли в тебе стався перший викид. Ти тоді дуже злякалася, а я розповідала тобі казки які ти навіть слухала. – Марсія самовдоволено хмикнула, а далі послідувала коротка тиша, її рука на моїй стискається сильніше – Знаєш, я деколи сумую за тими вечорами хоч вони й виглядали не найкраще, та я не жалкую що прожила своє життя тут. Принаймні я виховала ще одне демоненя подібне собі. Але… – вона зробила довшу паузу ніж зазвичай – можливо я знайшла ще одне. – промовила останні слова не зрозумілим тоном, подібним до зухвалого секрету що був відомий тільки їй. Але сенс останніх її слів мені так і не вдалося зрозуміти, та й навряд чи він там були.

Далі Марсія не говорила нічого, лише мовчала тихо пересівши неподалік від мене. А я все думала що вона мала на увазі. Адже те що вона виховала Ліліт я знаю, а от інше… 

То була метафора, чи все ж ні? Чи Марсія і справді не людина, але з чого я це взагалі взяла? Раптом це всього лише місцевий вислів. Та принаймні я відкрила для себе дещо нове, і це те що ця стара няня не така вже й відьма. Просто переживає все по своєму. 

Та й Томас казав що це вона лише так бурка, а взагалі непогана. А от щодо нього… в мене виникають сумніви. Бо з ним все було навпаки. На вигляд серйозний та милий чоловік що одразу викликає довіру не тільки своїм виглядом, а й діями. Він вміє добре слухати і розмовляти, чим вміло розв’язує язика іншим, що йому хочеться розказати все на світі. З впевненістю що про це все ніхто ніколи не дізнається, що я і перевірила на собі.