-21-

Прокидаюся від задухи. Розплющивши очі не одразу розумію де саме знаходжуся, але згодом нечіткі спогади зринають у моїй пам'яті. 

Я вилажу зі спекотної ковдри, повільно опускаю босі ноги на холодну підлогу, щоб ті звикли до кусючої прохолоди.

Тіло нестерпно ламало, а сил що не будь робити й зовсім не було, не те щоби просто сидіти. Відчуваю себе хворою. 

А може так і є? Хтозна-що у цьому світі за хвороби ходять, от і підчепила щось. Ну або ж тут все простіше, і увесь мій “не дуже гарний стан” можна пояснити моїм зривом.

Пробігаюсь очима по кімнаті, що була не ліпшою. Всюди купа уламків побитих ваз і ще чогось. Добре що вистачило мозку дзеркало не розбити, адже раптом це єдиний шлях додому. 

В крайньому випадку, як я вже зрозуміла що це вхід, а от вихід… поки що не зрозуміло чи він взагалі є.

Шумно видихаю злегка потягнувшись, щоб розім'яти болючі м'язи які нили тягучими відчуттями. Ніби я займалася інтенсивним комплексом вправ цілий день, а сьогодні пожинаю плоди своєї роботи у вигляді найжахливішої кріпатури. 

"До речі, а через що це мене так накрило вчора?" – проскакує в голові думка коли пригадую свій вчорашній стан. Ну або ж його болючі відголоски у вигляді ломоти у тілі та втоми.

Начебто я себе і контролювала, але в якийсь момент зсередини потягнуло щось дуже… я навіть не знаю як це описати. 

Я просто почала все занадто різко і не досить реально відчувати. Ніби бачу і чую, але це все було водночас всюди і ніде, тихо та голосно, далеко і близько...

І в якийсь момент… все це так несподівано перемішалося в одне, вилившись на мене неприривним потоком, швидко і різко! Що мені аж закоротило свідомість! Так, ще й той голос!...

Напружуюся, як пригадую що саме він мені говорив. Обіймаю себе однією рукою, міцно стиснувши власне передпліччя.

Та невідома сила, ніби підсилила всі ті неприємні спогади й думки у моїй голові про які я намагалась не думати, сховавши їх подалі, щоб просто не з'їхати з глузду від всього цього. Але в якийсь момент, всі ці тривожні спогади почали вилазити силком назовні, показуючись мені перед очима на яву. Як марення, чи сон. Тільки, от я не спала.

І це було до чортової матері страшно бачити! Коли прямо перед тобою вилазить все від чого ти намагаєшся сховатися хоча б на мить, аби просто відпочити в ілюзії спокою. Адже якщо ти цього не будеш робити, то в якийсь з днів просто зламаєшся… і не важливо як. Це станеться раптово і без попередження. Це буде всього одна мить, яка зруйнує тебе вщент. І вже потім… стати знову тим ким ти був навряд чи вийде… якщо взагалі вийде.

Рефлекторно тягнуся рукою до скроні яку минулого вечора розривало від болю. Кривлюся, бо мала подряпина на лівій руці була розчухана до крові і зараз замість маленької подряпини там була добряче роздерта рана.

Пригадую свою не дуже адекватна поведінка, яка навіть для мого звичайного зриву була ненормальною. Так, я можу зірватися і накричати на навколишніх якщо досягну своєї максимальної точки, але це… це було занадто навіть для мене.

– Капець, та я ж тоді на божевільну була схожа – втомлено бурчу собі під ніс.

Почуваю я себе паскудно. Бо таке відчуття ніби я вигоріла вщент, залишивши по собі тільки купку попелу. 

Зовсім нічого не хочеться, навіть розізлитися на саму себе не можу за те що нагримала на бідну дівчину. Вона і так постійно труситься як листочок на вітру, а ту ще й я. 

Ох, я ж тоді з вампіром розмовляла! Тільки ось… я нічого не пам’ятаю. Тобто пам’ятаю лише початок, а далі мене ніби під воду кинули. Все якесь булькотливе у голові й нечітке. 

– От же ж чорт! – шиплю крізь зуби зариваючись пальцями у вже кудлате волосся – Ну чому в мене все завжди йде по одному місцю? Мало що з вампіром так і не розібралася, так ще й наробила хтозна-що. І нічого не пам’ятаю! – скаржуся по звичці в голос.

Мій погляд знову падає на жахливий гармидер у кімнаті.

– Треба це все прибрати… – важко зітхнувши, сповзаю з ліжка.

Потрібно почати хоч з чогось розгрібати власні проблеми, ато я й дійсно тут застрягну на довго.

Підвівшись відчуваю слабкість і тремтіння у власних ногах, що доводиться спертися об стіну. По ступнях потягнуло ранковим холодом, адже своє взуття я вже десь встигла загубити ще вчора. Обережно ступаю підлогою, щоб не наступити на уламки розбитої вази. Проходячи повз дзеркало яке я вчора так люто ненавиділа що аж ледве його не розбила, зауважую що я стала ще блідішою. Сукня у деяких місцях була розідрана, а мішки під очима були такі темні і великі що мені будь-який привид би позаздрив. 

Але саме найгірше було навіть не те що я мала вигляд божевільної примари, а те що попри сон я так і не виспалася! Мене ще й досі рубало поспати! І зараз б я не відмовилася від літри дуже міцної, гарячої кави! Ех, де ж мій улюблений ларьок “Чайка” з гарненькою баристою та чудесною кавою.

У двері роздається стукіт і не питаючи дозволу за них показується Томас, що блідне не гірше за мене. Що ж, тепер тут дві бліді примари.

– Пані! Що з вами?! – підбігає швидко оглядаючи мене – У вас кров! Треба негайно викликати цілителя! 

– Не треба, воно і саме загоїться – відмахуюся, бо й дійсно бувало і гірше, а ця рана лише виглядає страшно, та на ділі лише дрібна подряпина і купа крові, що наганяє паніку.

– Ні, його варто викликати – Томас миттю оглядає кімнату нахмурившись, але нічого не каже, а мені стає дуже соромно за те що влаштувала такий безлад так, ще й речі попсувала. Відчуваю сороміцький жар на щоках і всю незручність цього моменту.

– Говорю ж не тре… – відмовляюся, але договорити до кінця, щоб по швидко випровадити Томаса аби прибрати це все в мене не виходить. В очах потемніло, а все довкола стає таким важким що тіло мимоволі почало хилитися на бік… Чужі руки підхопили мене під пахви, тримаючи. Власні ноги зовсім перестала мене слухатися, як і тіло. Лише млява свідомість що ще й досі була зі мною давала знати, що відбувається.