-20-

Вампір.

Шлунок зводила голодна судома, а тіло викручувало в неприємному онімінні поки власний мозок скаженів від запаху здобичі що гуляла зовсім поруч. Тільки, от дістатися до неї мені зараз було зась. 

Одразу пригадується минула ніч і те наскільки я був близький до бажаного. Я тоді ледве стримався, коли ще на підході до карети відчув запах її свіжої, теплої крові! Мені навіть почало здаватися, що я міг чути як саме малесенькі крапельки крові скрапували з її пальців, дражнячи цим мене ще більше!

Я ще й досі не можу зрозуміти, як саме тоді зміг утриматися та залишитися спокійним. Враховуючи що востаннє коли я їв, це було тоді коли Ліліт мене купила з іншим вампіром, яким я власне і підкріпився, але з того часу минуло вже чотири дні. 

І прямо зараз я був збіса голодний! Настільки що хотілося вирвати ці кляті ґрати з корінням! Плюючи на те, що мене шваркне болючим імпульсом не тільки від них, ай від артефактів що на мене!

“Заспокойся! Думай головою, а не шлунком! Інакше зірвеш увесь план!” – гарчав до себе подумки приводячи думки до тями, адже втратити контроль через голод було досить легко. Куди важче сидіти без краплі крові та залишатися спокійним, коли прямо перед самим носом даремно крапає жадана рідина. Яку ти був готовий збирати власними долонями і жерти разом з землею яка просочилась нею!

Судомно видихаю протираючи обличчя, дивлюся на охоронця що стежить за мною. 

Може спробувати поки ним перебитися? Чи все ж дочекатися її?

Але це надто довго! Та й моя господарка схоже не дуже то й поспішає до мене. Враховуючи її величезне бажання мене позбутися, що навіть з аукціону намагалась втекти коли я здійняв ґвалт! 

Це ж наскільки сильно вона хоче мене здихатися? Що аж готова йти на такі міри. Але і йти звідси поки не отримаю своє, я не збираюся.

Перед очима й досі стоїть картина, як вона сховалася у самому кінці шатра, вкрита тінню що приховувала її постать яку я одразу знайшов поміж інших. 

Я бачив як вона мене розглядувала. Бачив що її чомусь цікавила моя зовнішність попри те що Ліліт мене вже бачила. Та пропустити повз такий допитливий погляд сіро-зелених очей що буквально обмацували моє обличчя, було неможливо. 

Та й вона схоже була у піднесеному настрої. Я відчував що Ліліт була задоволена своєю примарною перемогою яку я їй дав відчути.

Чи було мені весело спостерігати за її марними спробами мене позбутися? Безумовно так! За що потім несвідомо, але вона мені помстилася.

Ех… А я так надіявся ще прокататися у кареті, але на жаль. І напевне то було на краще, навряд чи б я витримав її таку тісну присутність з малою, але свіжою подряпиною. А біг мене хоч і втомив, але допоміг остудити голову.

Попри втому мої губи сіпаються у млявій посмішці яку не виходить приховати навіть від себе. З мене виривається тихий сміх. Я добре запам’ятав твої слова мій смаколику, які ти так самовпевнено прошепотіла, нахабно дивлячись мені прямо у вічі махаючи ручкою на прощання. 

– Значить для тебе я “проблема” – прошепотів. 

Он у чому справа. Мій смаколик не любить проблеми. Чи конкретно одну проблему у вигляді мене? І якщо це так… то у такому разі, ти навряд чи так просто позбудешся своєї проблеми мій смаколику.

Хмикаю, зачісуючи пальцями сальне волосся назад.

Гаразд визнаю, що вкотре її слова мене дивують, змушуючи думати про них частіше. Викликаючи все більший інтерес до неї, не як до здобичі, а… як до особи? Чи радше мене цікавить що коїться у її голові, щоб зрозуміти чому вона так чинить? 

Треба ж… навіть я не знаю що саме хочу обрати з цих варіантів найбільше. Жертву, чи все ж особу? Або радше спортивний інтерес? 

Хм… За стільки років ніхто в мені не викликав такого інтересу, щоб я почав замислюватися над цим і тим паче дивитися на свою здобич не тільки як на їжу... Але вона все одно нею залишається, якою б цікавою не була.

Так. Вона лише моя здобич якою я згодом награюся і врешті з'їм. Тож, тут немає про що думати. Ліліт всього лише чергове цікаве звірятко яке трапилося на моєму шляху, щоб розвіяти мою нудьгу. Тим паче ні вона перша, ні вона остання хто мене так зацікавив.

Але все ж… коли ми приїхали на площу, всього на мить я вловив її страх який миттєво перебив усе її захоплення. Та я не зовсім розумію, чого ж вона так перелякалася. Бо як тільки її погляд затримався на гільйотині, Ліліт одразу вклякла на місці помітно занервувавши.

Невже злякалася її? І якщо так, то… чому? Чого їй боятися? Адже цієї штуки повинен боятися саме я, а не вона. Зрештою не їй ж можуть відітнути голову через непокору, або просто заради видовища, бо залишилися раби яких так і не вдалося продати.

Мотаю головою відганяючи безглузді запитання в яких не було сенсу. Адже вважати що це і був її страх, дурість. Просто помилився, от і все. Тож, годі шукати того чого не має, просто варто прийняти що Ліліт має незрозумілі думки з якими я розберуся потім.

А для початку, мені варто якось вилізти з цієї клітки перед тим як сконаю від голодної смерті. Причому зробити це треба так, щоб вона мене сама випустила, а далі діло за малим. Змушу її довіритися мені, а тоді підмішаю в напій своєї крові і на цьому все.

От тільки… зробити це буде куди важче ніж я гадав.

Сердито скрегочу зубами, ледве не стираючи власні ікла вщент.

– Гей ти! – кричу до хлопця що стояв навпроти моєї камери, підходжу до ґрат трохи зіщулившись від магічного світла. Адже вийшов зі своєї затишної тіні. Хлопець сіпається і робить крок назад від мене.

– Я хочу побачитися з моєю господаркою.

– Пані зайнята. І вона сама вирішить потрібно їй сюди йти, чи ні – зухвало відповідає блондинистий гад!

– То піди і нагадай їй, що я на неї чекаю. Ато вона в нас дуже забудькувата. Купила мене, а сама про це вже не в змозі згадати. Тож, доводиться нагадувати. – промовляю рівним голосом стискаючи ґрати міцніше.