-19-

“Томас та Марсія. Минулого вечора.”

– Підвищую ставку до двадцяти золотих – з посмішкою на вустах промовив Томас ховаючи комбінацію карт, перекладає декілька фішок до основної купи.

– Не боїшся програти Томасе? – загадково повела Марсія поправляючи останню карту у наборі, провівши по ній кінчиком пальця вздовж карти аж до самого гострого кутика.

– Ще подивимося хто з нас програє. – хмика.

– Так ти казав і минулого разу. Не забувай, що ти мені ще винен сорок сріблом – весело натяка Марсія, навмисно випускаючи розкурений дим. Знаючи, як ця її звичка дратує дворецького що зараз був у майже її руках. 

І саме цим дрібним моментом вона і полюбляла насолоджуватися найбільше, спостерігаючи як такий правильний Томас що дотримується всіх правил програвав їй у дрібній грі. І їй це подобалося. Адже хоча б на мить Марсія володіла всім у цю хвилину, як і своїм суперником за столом що прагнув перемоги.

На зауваження Томас лиш покривився, згадавши минулі два програші, але зараз ним заволодів азарт і цілковита впевненість у власній стратегії. Адже він мав на руках чудову комбінацію карт, не вистачало лише однієї.

Він жадібно зиркнув у бік столу, там де роздавалася колода.

Дві останні карти лежали осторонь на дубовому столі, чекаючи на своїх гравців. І лише одна з двох карт, чекала поки хтось з гравців витягне саме її. 

В обох були величезні гори фішок, які могли як і збагатити так і загнати в борги затятих гравців, що пильно стежили за найменшим рухом свого супротивника. Щоб той ні в якому разі не змахлював. Проте з них двох ніхто цього і не збирався робити, бо вони прагнули чистої азартної гри з повним спектром переживань та вибудовування власної унікальної тактики. 

Марсія теж зловісно посміхнулася, потягнувши першу карту. Томас жадібно схопив останню.

Зашурхотіли карти. Вони застигли розглядаючи власні карти. Німа тиша.

– Підвищую ставки до п'ятдесяти золотих! – вигукує Марсія змахуючи попіл з сигарети, підсуває останні фішки до загальної купи.

– А як програєш? –  намагався налякати її Томас вже уявляючи як збагатиться на кругленьку суму. Марсія на його погрозу лише лукаво посміхнулася і випустила кільце диму на яке Томас навіть не звернув уваги захопившись грою.

– Тоді відкриваємося, і поглянемо хто виграв – пропонує склавши карти, ховаючи витягнуту карту на самий кінець зібраної комбінації.

– Відкриваємося – підтримує Томас і викидає перші чотири карти, королів чотирьох мастей.

Марсія хмикнула і викинула теж таку саму комбінацію.

– Треба ж яка напруга! – прошепотіла вона, залишивши нерозкриту тільки одну карту, як і Томас.

– В обох “Каре”. – робить висновок Томас не втрачаючи надії на перемогу.

– Так. – погоджується Марсія схиливши голову на бік не зводячи допитливого погляду з карти Томаса, але одразу ж переводить свою увагу на нього – Питання полягає лише у тому, в кого найсильніший “кікер”?

– От зараз ми це і перевіримо. Викидаємо одночасно? – підштовхує Томас.

– Викидаємо одночасно! – підтримує.

Томас і Марсія кидають на стіл останні карти знову однакової масті.

– Девятка пік! – скрикує радісно Томас, але одразу хмурніша.

– Десятка пік – муркоче Марсія у радісних вигуках – Нумо Томасе, радій! Я знову виграла! – пританцьовує сидячи на стільці Марсія.

– Та як так! Я ж був певен що виграю! – обурюється чоловік, спантеличено позираючи на випавшу комбінацію.

– Не сумуй любий Томасе, в інший раз пощастить – насмішкувато плеска того по плечі у не щирому співчутті.

– Я вимагаю матч реванш! – вигукує дворецький до жінки, скочивши на ноги спершись руками на стіл.

– Заспокойся Томасе, бо й зовсім без грошей залишишся. – спокійно буркотіла Марсія згрібаючи всі фішки до себе вже фантазуючи на що витратить свої чесно зароблені гроші.

– Ох… та я й так вже всі програв. – дворецький втомлено сідає назад у крісло витираючи піт з чола, розчаровано зітхає. Знову картаючи себе за те, що погодився грати з Марсією. Але злитися на няню через власний програш він не міг, бо ж знав що та ніколи не махлює, а гра чесно.

– Ой та годі тобі дутися. – заспокоювала того няня знаючи, що Томас кожен раз впадає у малу депресію після програшу у будь-якій справі, але потім швидко приходив у себе – Ти краще скажи, тебе не насторожує дивна поведінка Ліліт? – запитує Марсія відкидаючись на спинку крісла.

– А що з нею не так? 

– Томасе, вона щось замислила. Я носом чую!

– Тобі здається. В її поведінці немає нічого дивного – відмахується, та Марсія не здається.

– Томасе Лі-Шаб! Я виховувала цю дівчину двадцять років – твердо почала вона – і ти думаєш я не знаю, що коли Ліліт ось так затихає або стає занадто ввічливою, то це означає що вона вже щось замислила. Адже у звичайні дні, від неї не те що “Дякую” не допросишся, а просто звичайної ввічливості! А тут на тобі, розкидається наліво й направо!

– Ох Марсіє, я так само виховував Ліліт, як і ти. І повір, мені відомо куди більше про нашу пані ніж ти думаєш. Що навіть пан Дерек не знає більше ніж я – хвалиться собою Томас знаючи що Марсія заздрила йому. Тому що “мала капосниця” відкрилася саме Томасу, а не їй. Її няні, що так опікувалася нею.

Марсія набундючилася мов їжак що готовий був пирхнути, міцно стиснувши і так тонкі губи у ще тоншу лінію.

– Тоді як ти поясниш те що, ще буквально два дні тому вона купила того вампіра прекрасно знаючи що він небезпечний, а вже сьогодні пішла його повертати? – агресивніше поставила своє запитання Марсія ніж повинна була.

– Я б і сам його віддав Марсіє. – спокійно відводить її гнів Томас – І те що вона вчасно зрозуміла, що притягти сюди вампіра було помилкою. Я гадаю що це добрий знак. Вона зробила висновки й виправилась. – виправдовується.

– Ага – з іронією докидує Марсія – прямо одразу взяла і зрозуміла, як тільки тріснулася довбешкою, то мізки одразу встали на потрібне місце! – скептично бурчить вже добряче розпаливши свого внутрішнього демона.