-18-

Отож, що ми маємо? 

Вальта що додавив мене своїми ввічливими натяками, тихцем залишивши біля моєї карети вампіра, а сам швиденько втік!

Чудово! 

Прекрасно! 

Ідеально, а щоб тебе! 

Моє “цуценя” на місці!

АААААА!!!!

Незадоволено зиркаю на цілком і повністю задоволену мармизу “пацюко-вбивці”. Руки так і свербіли, щоб стерти цю нахабну либу яку приховував намордник! 

Паскудник!

Чую, як власні зуби видають напружений скрип.

Зараз б мені не завадила ота міцна, якісна, тяжка книжка якою я втулила Маркові. Бо прямо зараз, я була б не проти трохи підрихтувати цю задоволену моську за намордником! Як же він мене бісить!

– Пані, вас везти до маєтку? – запитує кучер поки ми з вампіром билися поглядами.

– Так. – сичу мов зміюка, та кучер не поспішає йти.

– Кхим…, а вампіра ви знову хочете посадити в карету поруч із собою? – невпевнено запитує боячись нарватися на неприємності.

– Ні. – різко відрубую, а потім з широкою посмішкою продовжую, дивлячись прямо на вампіра, викупивши одну гарну ідею що піднімає мені настрій – Хай сам іде, або біжить за каретою, мені без різниці. 

Кучер задоволено хмика, а я показово залажу в середину карети, не забувши зачинити за собою двері голосно грюкнувши. Вмощуюсь зручніше вирівнявши спину, карета рушає з місця, а я поправляю чорну спідницю розгладжуючи нерівності. 

Але все ж не стримуюсь і на моїх губах широко розтягується зловтішна посмішка. Бо ж карета їде швидко, а вампір може і не встигати бігти слідом. Можливо й ненароком загубитися по дорозі, що було б непогано!

Ні. Це було б не “не погано”, а ЧУДЕСНО! І чому я так раніше не зробила коли мені пропонували його так і залишити бігти за каретою? 

От же ж дурепа! Так би вже давно позбулася його!

Але зараз Катю, все що тобі залишилося це розслабитися і чекати поки “не потрібний багаж” загубиться по дорозі.

******

Як тільки кучер відчинив мені двері, повідомляючи що ми вже прибули до маєтку. Подаю йому свою руку й обережно спускаюсь по сходах карети. З порога маєтку мене вже зустріча Томас, що поспішав сюди.

– Пані Ліліт, нарешті ви повернулися! Ми вже почали хвилюватися – протараторив Томас оглядаючи мене.

– Кхим… – нагадав про себе кучер і про мою йому обіцянку.

– Томасе заплати кучерові і додай ще трохи грошей за непередбачувані проблеми. – мовила холодним тоном. Ой яка ж я зараз була злюща! Мені ледве вдавалося тримати себе в руках, щоб ні на кого не нагримати.

– Так пані – згідно киває, а кучер вже жадібно потирає руки.

От же ж…

– Пані Ліліт, – перебиває Томас початок мого обурення у бік кучера, повертаюся до нього з німим запитанням яке ж він одразу розуміє і продовжує – а вампіра вам та і не вдалося віддати?

На мить зависаю на місці, не поспішаючи відповідати. Адже ще не встигла дещо перевірити. Та глибоко в душі я щиро надіялася, що вампір не встигав бігти слідом за каретою. Уявивши вже, як він десь забився під кущик, загубившись.

Та все ж йду перевіряти. Напружена як тріска, підходжу ближче і зазираю за карету…

Якого хріна!!! 

Ненависна постать стояла за каретою, блимаючи в темряві червоним. Так ще й на додачу навіть не захекався!

А в рухах тіла і погляді, я так і бачу це насмішкувате: “Ой, не вийшло”.

АААААА-ГРР!!! Я його вб’ю! Задавлю! Придушу! ААААА!!!

– Ні, не вийшло – спокійно відповідаю Томасу у жорстокому контрасті свого внутрішнього стану і невимушеного зовнішнього. Бо… в самої вже дах зриває від бажання вколошкати цього “графа сракулу!”

Треба було ще по дорозі на аукціон випхати його з карети на повному ходу, поки була така можливість! Тоді б вже точно не наздогнав! 

І чого я була такою дурепою і поклалася на власну совість? Якби знала що воно таке паскудне, навіть і не вагалася дати власній совісті такого пенделя, щоб та полетіла далеко і надовго!

******

Ранок другого дня в мене розпочався на диво спокійно. Ну принаймні поки що. Бо щодо мого першого дня у цьому, як я вже зрозуміла світі… Він був паскудним! 

Хоча я щиро сподівалася, що це все мені лише наснилося, але ні. “Диво реальні сни” не проканали і все це реальність!

Адже чортового вампіра я вчора так і не позбулася, витративши на нього не мало власного часу! Якому б знайшла куди краще використання! Наприклад, щоб повернутися додому! 

А в результаті я ще й досі стирчу тут, отримавши натомість: повну дупу геморою, купу зіпсованих нервів, повне виснаження і не потрібний мені “багаж”, який наказала знову кинути до тієї ж камери! 

А сама ледве доповзла до ліжка, впавши на нього важкою колодою, так ще й здається я собі мозолі натерла тими підборами. Що аж ридати хотілося від всього цього. Але в останньому пункті я сама винна, не треба було бігати на підборах, як в сраку ранена рись.

Лежу, пропалюючи очима фіолетову тканину балдахіна, яка чомусь мені муляє око. Потираю пальцями очі, відчуваю на лівій руці ледь помітне неприємне натягнення шкіри, дивлюсь на руку. 

– Ох ще цього мені не вистачало, занести якусь невідому заразу – бурчу розглядаючи малий поріз який скоріш всього зробила коли поспіхом зачепилась рукою за карету.

Треба буде промити, а поки подумати, як мені звідси повернутися назад у свій світ і рідне тіло. 

Гаразд, розпочнемо з початку. 

Що взагалі тоді сталося, коли ми обмінялись тілами?

Перше: це те що книга змінювала вміст при світлі місяця, на текст який був написаний дзеркально. 

Друге: я прочитала дурнуватий вірш за допомогою дзеркала.

Третє: можливо, але я не впевнена… та є ймовірність, що я порушила правила. Адже там наче писалося, що вірш треба було читати вголос, а я цього не зробила.