-17-

Нарешті доїхавши до потрібного місця, ми вилазимо на величезній площі де було купа шатрів різних кольорів та розмірів. На дворі вже було темно, тому вся площа була вкрита помаранчевими ліхтариками що сяяли у зачинених скляних клітках, нагадуючи старовинні вуличні ліхтарі. Роблю глибокий вдих ловлячи ледь помітний мускусний запах повітря що змішувався з чимось земляним. Навколо гудів шум розмов різних інтонацій, починаючи від галасу і сміху, продовжуючи звичайною інтонацією що закінчувалася пошепки, в очах рябіє від різнокольорових суконь місцевих панянок, що здавалося я приїхала не на аукціон повертати раба, а на справжнісінький карнавал.

Захоплено веду очима далі вже більше зацікавившись цим місцем що було неймовірно атмосферним з усіма цими старовинними штучками і навіть місцевим цирком, що зараз показував різні фокуси з вогнем. Зауважую, що серед усього цього дива, неподалік стоїть… ешафот. Мої ж очі затримуються на гострому лезі що відбиває сяйво вогню у руках циркача що грався з ним перед розпаленою видовищем публікою.

Навколишній гамір глухне у моїх вухах відокремлюючи мою свідомість геть від непотрібних звуків, що стали розмитими та неясними. Мої очі продовжували тримати у полі зору небезпечний предмет, що спокійно висів закріплений на дерев’яних балках мотузкою. Мала посмішка захоплення злітає з мене миттєво, як тільки уявляю що може статися якщо хтось дізнається що я не справжня Ліліт. 

Так, треба припиняти страждати фігнею і повертатися до діла, але перед тим головне самій не нарватися на цю штуку. Знову озираюся довкола вже не маючи того дитячого захоплення і відчуття повної безпеки. Важко проковтую, судомно позираючи на оточуючих мене людей що були зайняті своїми справами. Мимохідь мої очі знову зачіпаються за гостре, косе лезо, від якого моєю спиною пробігав холодний піт.

Рука сіпається до грудей по такий потрібний мені округлий елемент одягу… Різко осмикую себе хапаючись за тканину спідниці, ховаючи свої міцно стиснуті кулаки у її складках.

Відірвавши нарешті свою увагу від гільйотини, дивлюся перед себе де площею тягнулося купа доріжок. 

“І куди мені йти?” – починаю говорити до себе подумки аби взяти ситуацію під контроль. Адже відчувала себе зараз як загублена дитина що залишилася сама у натовпі.

Хмурюся, розуміючи що легко не буде. Адже звідки мені знати, де ця мадама купила вампіра. Та й в кого? 

Розгублено дивлюся на всі ці шатра не знаючи з якого почати. А запитувати у єдиного свого співрозмовника поради, сенсу я не бачу. Та й вампір не дуже горів бажанням допомагати. Враховуючи той факт, що я хочу його позбутися. Тому я на нього сильно не надіюся. Але розпочати з чогось-то треба...

Тож погнали бродити самі, може когось і знайду. Все одно ж тут мають бути працівники, от в них і запитаю що і до чого. Та й не було ще такої людини яку б мені не вдалося знайти! Он навіть Марка змусила припхатися, щоб подзвонити з його телефона. Так що, я не знайду тут якогось… ем… чоловіка, чи все ж жінку?...

Гаразд потім з цим розберемося, а зараз будемо діяти за обставинами і запитувати кожного хто схожий на потенційного працівника аукціону.

Трохи розходившись, то там, то тут придивляючись до місцевості та оточуючих уважніше. Я вже з повним ентузіазмом бігала по площі не тільки власними нозями що плуталися у купі спідниць, а й очима вишукуючи свою першу ціль. Деколи позираючи на вампіра, щоб переконатися що той на місці, але схоже він і не планував кудись здиміти. А шкода, так би проблема вирішилася сама по собі, якби він просто втік. І я б навіть не образилась це.

А може й дійсно його треба було десь по дорозі викинути? Типу як деякі люди викидають котиків яких мені нестерпно шкода, а тим хто робить таке з бідними тваринками я б руки повідривала! Бо саме так я і знайшла свого Боніфація у сміттєвому баці, змерзлого та голодного у коробці з під взуття. 

Але щодо вампіра на якого мені особисто плювати… Не знаю, мені все одно. Він в будь-якому випадку викрутився б. Головне, щоб дорогу до мого тимчасового житла не знайшов!

Ну чому саме вампір? Ця Ліліт не могла придбати, наприклад перевертня що міг би обертатися на гарненько вовка, чи пухнастого котика… 

Різко зупиняюся посеред дороги з страшним усвідомленням!

БОНІФАЦІЙ!!!

"Він ж залишився у моєму світі! Зовсім сам у квартирі! І хто ж буде його годувати?! Мій котик ж так і зовсім з голоду помре! А я зараз застрягла тут без ніякої гарантії повернення назад!" – у паніці хапаюся за голову вже домальовуючи в уяві все що могло статися з моїм котиком за цей день! Та все ж одна... не сказала б що гарна, але думка пролітає у моїй голові – "У моєму ж тілі зараз господарка цього, тож виходить вона його погодує, так?" – з надією заспокоюю себе цим запитанням, але... – "Чи все ж ні! Що скоріш так і буде! Бо судячи зі слів Марсії, вона ще та… Ах! Та вона ж його просто замордує голодом, якщо не викине бідного Боніфація на вулицю! А про ще якісь варіанти подій, мені й взагалі страшно думати! Боже ж ти мій! І на кого я взагалі надіялася…"

– Пані? – мою паніку перериває тихий голос вампіра позаду.

– Що? – запитую у того натрапляючи на досить допитливі очі що враз ховаються за байдужістю довгих вій. 

– Ми посеред дороги – тихо додав, а я тільки зараз допетрала що стовбичу посеред дороги не рухаючись, поки всі довкола обминали мене з роздратованим бурчанням.

Злюся сама на себе і в загальному на всю цю ситуацію в яку я влипла все більше. Та де ж ті кляті працівники?! 

Метаюсь очима зі сторони в сторону поки не натрапляю на кремезного чоловіка що вів декількох… не знаю кого, але мене це зараз мало хвилювало. Та й я не розбираюся що воно таке враховуючи фіолетовий колір шкіри. 

Але свою першу жертву я знайшла! Хоч трохи і боязко було до нього підходити. Адже вигляд він мав, м’яко кажучи, небезпечний. Але якщо вже я їхала в одній кареті зі справжнім вампіром, то навряд чи цей... чоловік буде небезпечнішим? Хоча якби мені довелося обирати між ними двома, то хрін би я його обрала! Краще вже бути з’їденою ніж ще щось! Тож годі розпускати шмарклі Катю, час вже діяти!