-16-

– Що? – спантеличено вигукую в спробах осягнути всю суть проблеми – Тобто, як ви не змогли його звідти витягти?

А й дійсно, як? Це ж всього лише один дивак що вважає себе вампіром! І з ним не змогли впоратися декілька чоловік? Не вірю! Він ж ще й у кайдани був закутий, тоді як в них нічого не вийшло?

– Вибачте пані, я робив все можливе аби вас не турбувати – Томас винувато підтис губи, хмурячи густі, темні брови що ідеально сховалися за товстим обідком окуляр.

М-да Катю, рано ти почала радіти що розібралася з першою проблемою. Тепер стирай галочку “виконано” і роби як слід.

– Гаразд – зітхаю.

– Ще раз прошу вибачення за… – піднімаю руку вгору зупиняючи Томаса.

– Нічого. А котра зараз година? – запитую, щоб розпочати хоча б з власної загубленості в часі. Смішно, але не дуже. Бо щось я занадто часто гублюся у часі, і зараз це не метафора. На жаль.

Томас дістає срібний кишеньковий годинник, відкривши малу кришку з гравіюванням. Примружившись через скло окулярів, видає: 

– Пів на дев’яту вечора.

– Аукціон о цій годині ще відкритий? – вирішую не тягнути і розв'язати свою проблему вже сьогодні. Не бажаючи повторювати власну помилку як минулого разу, через що потім втратила... ту що завжди мене розуміла... а я... не встигла цього зробити достатньо швидко, щоб уникнути того що вже сталося... Моє дихання на мить збивається, а серце перекидається у грудях. Дихати стає важко. Зсередини мене виривається ледь чутний свист, чи радше скавчання власного плачу, який схований десь глибоко під шкірою.

– Пані з вами все гаразд? – стурбовано запитує Томас, а я намагаюсь заспокоїтися.

– Так, все гаразд. – проковтую важке відчуття – То він працює, чи ні? – нагадую.

– Так, він ще працює.

– Тоді я їду прямо зараз – говорю рішуче вставши на ноги. Я позбудуся його сьогодні, чого б це мені не коштувало – Вампір я так розумію на місці.

– На місці – криво посміхається Томас граючи вусами.

– От і добре.

******

Спустившись назад до підвалу, з невеликим бажанням куди-небудь пертися о такій годині. Зупиняюся, і в упор дивлюся на свою “проблему”. Чоловік стояв впритул до ґрат, задоволено дивлячись на мене у відповідь. Цілком певна що він ще й шкіриться за цим дурнуватим намордником.

– Панно, ви повернулися! Який же я вам радий! – почав нестерпно солодким голосом від якого і дупа могла злипнутися, настільки це було солодко сказано. Як же я не люблю коли ось так підлещуються, адже й на кілометр зрозуміло наскільки це фальшиво. Так ще й дивиться на мене, як повний псих! Постійно зиркаючи своїми очима, як світлофор на дорозі.

Хмурюся від незручності цього погляду.

Його репліки я байдуже ігнорую, проте занадто зухвалий “не до вампір” не здається.

– Я мрію служити вам панно! Тільки скажіть і я зроблю для вас все що завгодно! – помічаю як він з силою стискає решітку ґратів все міцніше, що аж біліють кісточки на його пальцях. Щось як для щирого зізнання, псевдо вампір помітно нервує – Моя панно я…

– Ой, та кінчай вже! – буркаю і одним рухом відчиняю двері камери, щоб швидше позбутися його. Чоловік знову спантеличено витріщив на мене очі, застигши. Він розгублений, проте явно щось обмірковує, не розуміючи. Та я не довідник з відповідями який говорить що йому робити, але й чекати я теж не хочу, тому даю йому підказку – Давай виходь, нам вже час.

– Пані, не можна ж так його відпускати! – заметушився Томас перелякавшись, а так званий вампір ще й досі не зрушив з місця. Бідний, напевне дисонанс мозку отримав. Проте це не смертельно – перевірено на власному досвіді. Так що жити буде.

– Гей, ти! – тверезю того – Ану досить морозитися і вилазь нарешті звідти! Чи мені ще й це за тебе робити? – от же ж тормоз, а не “вампір!” – Чи слова, що ти будеш робити все що я накажу лише вітер? – провокую і це працює, бо червоні очі гостро зиркають прямо на мене явно дратуючись. Що ж любий, я теж можу гарно виносити мозок, не тільки ти.

– Ні. – вже не так солодко відповіда і виходить назовні. Отже, ти у нас не білий і пухнастий, а лиш прикидаєшся. 

Зрозуміло.

В цей момент дворецький і ще четверо слуг які спустилися разом зі мною напружились з насторогою дивлячись у бік чоловіка. Можливо він і дійсно був небезпечний, але я цього не відчула, тільки неприємне поколювання на шкірі та пульсуючу вену на скроні що попереджала про можливий вибух мого терпіння. 

Гаразд, якщо вже я втратила інстинкт безпеки, будемо давити до кінця. Бо зіграти на його власній гордості що була не малою, все ж можна. Як же, як не мені знати, наскільки сильно ця “гордість” зачіпає з середини. Хай він і намагається прикидатися покірним, але цей гострий погляд я не сплутаю ні з чим. Адже так часто бачу його у власному відображені.

– Ходімо – кличу його за собою і той слухняно йде.

Томас рушає за мною, нервово косячись на чоловіка що йшов слідом двигтячи кайданками.

– Пані, може, все ж варто його зв’язати і наказати помістити до багажу? – тихо пропонує Томас.

Обертаюся назад, швидко оглянувши чоловіка що продовжував пропалювати мене незрозумілим поглядом, постійно хмурячись ніби чогось хотів, але це щось не виходило.

– Не треба.

Ми нарешті виходимо на подвір'я, де на нас вже чекала карета з двома чорними кіньми. Рушивши вперед у передчутті що на цій байді я відіб’ю всю дупу, бо досвід кататися на ній в мене вже був. І скажу вам, що там приємного мало, але мене дещо спиняє. А якщо точніше, величезна тінь що промайнула наді мною з відчутним шелестом.

Піднімаю голову догори і ледве не гублю власну щелепу від побаченого! 

– А щоб мене… – ошелешено прошепотіла.

Це що… дракон… 

Мої ноги приросли до землі, а сама я вклякла на місці не в змозі відірвати очей. 

Мені ж це зараз не примарилося?! Адже так?!! Бо ж це бляха, реальний дракон!!! Не знаю звідки таке взагалі було можливо, але єдине що я знаю напевне це те, що кора мого головного мозку остаточно знищена.