-15-

Що? Мені ж зараз не почулося і він сказав “вампір”. 

Бо конкретно зараз я вже почала сумніватися що знаходжуся в минулому. Адже де чорти б його побрали мешкали вампіри у той час?!

А можливо це всього лиш нещасний чоловік якого охрестили вампіром через його зовнішність? Ні. Ну, а що! Рудих жінок же ж відьмами називали! Тоді чому і таких псевдо вампірів не може бути? Мені прямо шкода того бідолашного. Напевне паскудно коли тебе сприймають як вигадану істоту.

– Вампір? – перепитую, щоб впевнитись що правильно розчула.

– Так.

– А що з ним не так? – дотримуюся власного сценарію, проте мале спантеличення все ж присутнє. Адже якщо виявиться що так званий “вампір” це простий чоловік з незвичайною зовнішністю… Досить складно зберігати спокій, коли Томас настільки серйозно говорить про вигадану істоту якої фактично не існує.

– Річ у тім що… – Томас трохи завагався – він зжер свого співкамерника, якого ви придбали разом з ним.

Беру свої слова назад про те що “мені його шкода”. Адже виявилося що він повний псих! Як можна взагалі таке зробити?! Ні. Як в принципі можна з’їсти свого співкамерника!!! Нафіга та Ліліт взагалі його сюди припхала?!

– Тобто зжер? – перепитую, бо моя багата уява розпещена фільмами жахів вже намалює таке!!! Що самій стає страшно за своє психічне здоров’я.

– Один зі слуг знайшов розтерзане тіло другого вампіра. Той осушив його. Тому я й звернувся до вас з проханням подумати що з ним робити.

Блін, а мені звідки знати?!!! До такого життя мене ще не готувало! Та й взагалі, розмовляти з повним психом я не хочу! 

Але попри моє німе обурення, Томас дивився на мене терпляче очікуючи на відповіді. 

– Добре, де він зараз? – знехотя запитую, розуміючи що тепер доведеться розгрібати усе те лайно, яке наробила господарка цього тіла. 

– У підвальному приміщенні. Ходімте я вас проведу.

Зрозумівши що мені вже не відкрутитися, покрокувала слідом за Томасом дорогою розглядаючи будинок що був нічогенький. Я б навіть сказала бомбезний! Та тут цілий музей, а не дім. Ех, хотілось б і мені мати такий.

Мій погляд чіплявся за фіолетові шовкові шпалери з візерунками та сіру ліпнину що простягалася коридорами. На стінах були картини з різними ілюстраціями та портретами невідомих мені людей. Проходячи коридором який був застелений чорним килимом що повністю приглушував кожен крок, ніби вбираючи всі звуки у себе! Чи то мені просто здалося? Але… Навмисно стукаю голосно ногою по ньому, щоб переконатися що це просто килим, проігнорувавши той факт що зараз була не сама і мої дії мали досить дивний вигляд, але... ніякого звуку тупотіння яким би сильним він не був, я не почула! 

Та не встигаю я розгледіти одну цікаву річ і розгадати в чому полягає її секрет тиші, як ловлю себе на тому, що де б не стояла у цьому будинку, всюди пахне якимись квітами. Аромат був ненав'язливий, легкий, але з часткою чогось солоденького. Крадькома дивлюся на Томаса перед тим, як зазираю в один із глечиків що стояв на вікні аби перевірити чи немає там нічого пахучого, але нічого.

Згодом вся ця розкіш закінчується, як тільки ми спускаємося вниз по кам’яним сходам. Підтримую поділ сукні, щоб бачити сходи, бо оступитися тут було досить легко. Повітря стало сирим і важким для моїх легень, а світло… 

Дивно. Я тут не бачу жодної свічки чи смолоскипа що давав би світло, а вікон чи ще чогось через що воно могло сюди потрапити у підвалі не було. Так що, як саме освітлюється підвал та все довкола, я так і не зрозуміла.

Та це просто одна суцільна загадка, а не дім! Хіба у минулому щось подібне було? Бо щось я таке не пригадую у розповідях про середньовіччя.

Зійшовши з останньої сходинки оглядаюся довкола, вдалині коридора по лівий бік бачу купу порожніх камер, призначення яких я не бажала знати. Ми йдемо далі вже без “дивного килима” під ногами що приглушував кроки, тому зараз я чітко чула кожен свій крок буквально шкірою відчуваючи наелектризовану напругу довкола. Десь посередині власного шляху бачу постать юнака, що стояв на протилежному боці від ґрат. 

Напевне саме там і знаходився так званий “вампір”. Який скоріш за все був простим місцевим чоловік з психічним розладом, через яке вважав себе нібито справжнім вампіром.

Зітхаю мимохіть пробігаючись очима по темним закуткам підвалу які я вже бачила... Зачекайте, а чого я вирішила що я їх бачила? Та й де?

Ці запитання змусили мене напружитись ще більше, а вся ця ситуація вже не здавалася такою безтурботною проблемою. Трохи сповільнюю крок відстаючи від Томаса, бо ж я реально десь це все бачила. І це стрімке усвідомлення мене бентежило. 

Доходячи до потрібних ґрат вже не такими впевненими кроками, мене все більше огортало незрозуміле відчуття паніки і нав’язливе “дежавю”. Адже щось далеко в моїй підсвідомості, так і волало мені негайно забиратися звідси. 

– Ось пані. – Томас вказує на залізну решітку ґрат за які я не мала жодного бажання зазирати, боячись побачити там іще щось, що нібито може бути мені знайомим. 

Краще б я взагалі відмовилася. І хай би самі з цим всім розбиралися. Але відступати назад було вже пізно Катю, коли стоїш біля самих ґрат в оточені людей, що взагалі-то чекають. 

Невпевнено підходжу до камери, щоб нарешті зазирнути всередину й побачити того, хто там сидить. Серце схвильовано застукотіло, долоні стають вологими, тому непомітно проводжу ними по спідниці аби витерти. Зціпивши зуби, роблю останній твердий крок вперед, не тягнучи час одразу дивлюся на чоловіка…

Застигаю.

Перше що кинулося мені в око – це криваво червоні очі! Зачекайте! Зачекайте! Хіба у середньовіччі були кольорові лінзи? Бо пояснення, наявності такого кольору очей в мене не було! 

Невже він і дійсно вампір? Чи все ж ні, і це якась генна мутація? 

Здивовано розглядаю стоячого по той бік ґратів напіводягненого чоловіка що був у… наморднику? По іншому я це не могла назвати, та й до того…