-13-

Навколо темрява. Але я занадто усвідомлено контролюю власне… тіло? Чи все ж ні? Може так і виглядає потойбіччя? І я зараз буду ем…, а хрін його знає що я зараз буду робити! Оскільки взагалі не гребу що сталося!

Тільки що сиділа у себе вдома, і поки не подивилася на власне відображення… Ох, я не знаю. Я мертва? Чи просто знову сплю, що не є виключенням. 

Ну і хто мені скаже – це реально, чи ні? 

– Агов! – кричу у порожнечу. Нікого. Навіть відлуння власного голосу не чую, але все ж… Рухатися і справді стало простіше, можливо я навчилася усвідомленого сну й можу робити все що заманеться? Хм, звучить досить непогано!

Озирнувшись довкола себе натрапляючи на дзеркало або в принципі на єдине що тут було. Підходжу ближче до вже знайомого мені предмета, але власного відображення не бачу. Тільки темряву. Стукаю у дзеркало.

– Агов? Є тут хто? – питаю в надії побачити того чоловіка що з’являвся у відображені, але незнайомця не було.

Нікого не було, принаймні зараз. Та вірогідно я ще не дійшла до свого “екшену” у власному сні, як завжди усе цікаве в кінці. Ех… 

І що мені тут робити? Тут ж нічого немає окрім цього клятого дзеркала в увесь зріст, яке напевне і дзеркалом не було. Тому що свого відображення, я так і не побачила. Навіть на себе не можу поглянути! Що як я стала привидом або ще чимось страшним, мені ж цікаво! 

“Але твоєї думки ніхто не запитував Катю, так що чекай поки прокинешся або ж… ні?” – застигаю на місці. Поглянувши на власні руки які виявилися на жаль, чи на щастя звичайними, як і все інше що залишилося без змін. 

Я навіть розчаровано зітхаю. Хоча чому? Напевне десь глибоко всередині я все ж прагнула змінитися зовні, хоча б трішки. Відростивши собі хвіст, чи миленькі котячі вушка. 

– Хм… – потираю своє підборіддя – а якби я мала котячі вушка, в мене б були тільки вони, чи звичайні теж залишилися? – задумливо запитую в самої себе цілком реально усвідомлюючи всю безглуздість цього запитання. 

Бо ж ви мене запитаєте: “Катю, тобі що взагалі немає про що подумати у власному сні?” 

А я вам відповім що… Ні, ну ж цікаво! Коли ж ще думати про такий абсурд у власному житті, як не уві сні! Ну, от у вас є на це відповідь? Бо в мене купа варіантів, а які з них правильні я поняття не маю. Мене увесь час хвилювало це запитання коли бачила типу звіролюдів з котячими вушками у яких, як на зло, було постійно розпущене волосся, що приховувало місце звичайних вух!

Звичайно було б дивно мати в такому разі, одразу чотири вуха. Хоча в одному випадковому мультику я вже раз таке бачила, що в мене трохи дисонанс у мозку виник від такого поєднання. Але якщо думати логічно, повинні бути якісь одні. 

– Боже ж ти мій! І про що я взагалі думаю! – бурчу на саму себе і з німою надією торкаюся власної маківки, але печаль стоїть поруч.

Всівшись навпроти дзеркала, я напевне годинами на нього витріщалася поки десь вдалині не зблиснули червоні очі! О! Невже я дійшла кінця?! 

В передчутті підводжуся і підступаю ближче, як і чоловік, обличчя якого я так і не могла розгледіти, проте статуру… Ой ва-ай! Він мав просто шикарну! Широкі плечі, вузькі стегна, високий, стрункий і жилавий! Напевне і м’язи має непогані під сорочкою! 

Ех, шкода не видно, а я б зараз поглянула, можливо і не тільки. Була б не проти помацати якби дзеркало дозволило, все ж це мій сон! І цілком ймовірно що в мене вийде просунути хоча б один пальчик і торкнутися цього звабливого екземпляра! Але що до обличчя… можливо воно йому і не потрібне? Він і так красунчик! Думаю він і без обличчя непоганий! Все ж наш знаменитий Васко, якось же позує у Мегери в магазині без обличчя. То чому цей не може!

Правда очі напружували, але то таке. Можна і не дивитися, все одно без обличчя. Я не досить вимоглива, але гарнюнь люблю! І хай тільки спробує мене хтось засудити! Моя совість давно мене покинула так, що мені в принципі плювати! 

– От паскудство – розчаровано бурчу торкнувшись з надією до поверхні дзеркала, яке не пропускало! А я вже уявила як моя рука проходить крізь скло і торкається незнайомця, але як завжди облом. – Ех… Закоти губу назад Катю.

Чоловік по той бік сіпнувся і схилив голову нижче, заглядаючи мені в очі. Вочевидь він мене чує, а от я його ні.

– Спробуй ти пройти – тицяю пальцем у дзеркало і він повторює те саме, та скло його теж не пропускає. А шкода, я б з ним потеревенила.

– Вибачай, не виходить. – розводжу руками, у відповідь отримую єдину зрозумілу реакцію що видає в ньому хоч якісь емоції. І це очі що зблиснули роздратуванням та нестримною жагою, що той знову почав гамселити бідне дзеркало з того боку!

– Та що ж ти робиш?! Ану припини! – кричала чоловікові, але той вчепився руками в раму дзеркала і з силою її стис, що скло не витримало розлетівшись довкола!

– От же ж дурень! – шиплю закриваючи очі від малих скалок скла. Зауважую що разом з падаючими шматочками скла, тьмяніла і моя свідомість яка відпускала останній контроль над всім, поки я знову не валюся з ніг – А щоб його, знову…

******

– Пані! Пані, ви як! – до моїх вух долинав стурбований низький чоловічий голос, але власні очі мене не слухалися, як і тіло. Тому поглянути хто це був, не виходило – Марсіє, вона не дихає! Що ти стоїш! Ану клич цілителя і годі вже палити! – гаркнув чоловік, а до мого носа дійшов нестерпний запах тютюну від якого хотілося закашляти.

– Ой, та припини розводити паніку Томасе! – знудженим тоном мовила жінка роблячи легке “хух”, запускаючи нову хвилю диму – Я її знаю ще з самого пуп’янка, все з нею добре! Он глянь вже дихає.

– Припини палити в будинку ато заберу! – суворо попередив чоловік на що жінка невдоволено прицмокнула.