-12-

Зиркаю прямо на злощасний предмет! Червона! Вона червона!

– От же ж срань! – вигукую, вилупивши очі – Будь ласка, скажіть що я зараз сплю! Будь ласка! Будь ласка! Будь ласка! – завила затуливши очі долонями.

Хай буде так, що я ще й досі сплю. Так! Я ще не прокинулася! Саме так! Зараз я розплющу очі й знову побачу ті моторошні червоні очі, от і все! Ха!

Чесно. Я ще ніколи в житті так не прагнула побачити кошмарний сон, аби бути певною що це все мені просто сниться! І впевнитися що я ще й досі при тверезому розумі!

– Хай це буде сон, хай це буде сон – повторювала пошепки.

Повільно повертаю голову у бік книги, яку підсвічувало світло місяця.

Червона.

Ні, ну я ж не дурепа кольори плутати! Хоча прямо зараз я вже починаю в цьому сумніватися.

У голову прилітає в принципі логічна ідея, але в той же час до тупості проста. Але ж хто я така, щоб не перевірити!

Вмикаю ліхтарик на телефоні і свічу на книгу. Чорна. Вимикаю ліхтар. Червона. Вмикаю – чорна. Вимикаю – червона.

– Обісратися! Та це ж просто гра світла! – пробубніла осягнувши власну “сонну-тупість”.

– Це ж треба було так себе накрутити! – з кутка чую гарчання кота – Боніфацій, хоч ти не нагнітай! Ато взагалі не допомагаєш! От відведу тебе завтра до ветеринара, щоб нарешті сказав що я не одна така божевільна! 

Кіт забугтів.

– Ох, та за що мені це все? Мені й Мегери вистачало у своєму житті з її безглуздими правилами на роботі. – простогнала підхоплюючи книгу, але пальці зісковзують з другого боку палітурки що та відкривається в мене в руках. 

Чорні сторінки…

– Бля-я-я… скажіть що чорні сторінки з білим текстом це теж гра світла. Ну, будь ласка, хай у світі існує такий папір що з білого змінюється на чорний. – благала розуміючи що в це повірить тільки повний ідіот.

– Окей, перевірю останній раз.

Вмикаю ліхтарик – білий папір. Вмикаю ліхтарик – чорний папір.

– Та ви знущаєтеся! Невже і таке у світі вже є? Що ж, тепер я знаю що папір може змінювати колір. Чудесно, уроки хімії пройшли даремно для мого життя. Хоч я і не певна що це вона… Ну та й добре, на цьому й покінчимо!

Підхоплюю книгу і несу її на стіл не відриваючи очей від дивного чорного паперу який… побілів!

– А це ще цікавіше. Я ж не вмикала світло, тоді чому ж він змінив колір? – роблю два кроки назад, папір знову став чорний, два кроки уперед, папір побілів. Повторила так ще два рази.

– І як це розуміти? – розглядаю під світлом місяця свою нову знахідку помічаючи що… текст у книзі не те що побілів, він був написаний дзеркально! 

Прогортую сторінки далі і зупиняюся на тій що була порожньою. Від здивування мої брови самі повзуть догори. Це ж треба таке! Вона заповнена!

– Це типу що, якщо хочеш прочитати доповнення чекай місячного світла і май дзеркало під рукою? Да-а-а. В такі моменти навіть починаєш замислюватися, чи автор цієї книги був справжнім генієм або повним психом. Як ще один варіант.

Кручу далі книгу у власних руках, шукаючи ще якісь зміни, але нічого цікавого так і не знаходжу. І що мені тепер з цією книгою робити? 

– Може продати її десь за кругленьку суму, враховуючи її унікальність? Як гадаєш, котику? – кидаю бічний погляд на свого пухнастого співрозмовника що й досі не припиняв шипіти – Боніфацій, та що ти так боїшся?

Підходжу ближче, кіт шипить дивлячись на книгу… підношу книгу до кота водячи нею перед ним, то вліво, то вправо й Боніфацій перелякано слідкує за книгою очима, а потім тікає до мене у спальню. 

– Цікаво. Може це та енергетика про яку казала стара? Бррр! – морщуся коли пригадую про стару смерті якої навіть не пам’ятаю. Хоч Даніель і стверджує що це було буквально вчора, а я певна що цього взагалі не було. І от кому вірити більше йому, чи собі?

Ненавиджу коли я щось не розумію. Особливо коли по вуха втягнута в це все. Так ще й хлопцю наобіцяла прийти… Чи я нічого не обіцяла і мені це все лиш примарилося? 

От прийду на вихідні до вибраного місця і буду чекати як дурепа на неіснуючу зустріч!

Зітхаю.

Може мені і справді варто до психолога сходити? Бо зараз я відчуваю себе повним психом! Адже забула події останніх днів, так ще й дивні сни почали снитися!

– Ох Катю, ти ще з усім повністю не розібралася, а тобі ще проблем навалило… – пауза, мить дивлюся повз книгу у власних руках збираючись з думками – Краще ляжу спати і не мучитимусь у здогадках. – роблю для себе найменше розв'язання цієї проблеми відклавши її на потім.
Зранку все обдумаю на тверезу голову.

Відкладаю книгу на підлогу біля дивана і вмощуюсь зручніше. Ще раз дивлюся на годинник на телефоні “3:25”. Час спати і причому давно.

Відкладаю телефон і прикриваю очі…

******

Порожня кімната. Навколо нічого лише дзеркало з моїм відображенням у яке я вдивлялася байдужим поглядом. 

“Чому ти не можеш бути нормальною Катю?!”

Звідкілясь долинав знайомий голос, та я продовжувала дивитися на себе.

“Припини робити всім істерики! Невже так важко бути спокійною?”

Додався ще один знайомий голос і купою інших…

“Я від тебе втомився, давай зробимо перерву.”

“Ти занадто складна, мені важко з тобою вживатися.”

“Припини! Досить ревіти! Ти дратуєш!”

“Досить займатися дурнею, іди краще навчися чомусь нормальному! Досить розкидати тряпки по кімнаті!”

“Не поводь себе так, будь стриманою! Інакше такою ти ніколи не зможеш ужитися з іншими! Зрозуміла? Ти будеш сама і нікому не потрібна якщо не вгамуєшся!”

Від кожного сказаного слова мені ставало все болючіше, бо це були до біса знайомі мені голоси! Як і самі фрази…