-10-

Ми їхали нічним Києвом де за вікном вже спустився малий дощ, стукаючи по склу дверцят. Простежую за однією з крапель що відбивала кольорові вогні міста, сповзаючи вниз. Притискаю до себе рюкзак, обхопивши його руками міцніше. За вікном гуділи мотори й невдоволені сигнали автомобілів через затор. 

Треба було відмовитися. Якби поїхала на метро зараз була вже вдома. І плювати я хотіла що мені б довелося тягнути з собою купу речей, які можна було перевести замовивши перевізника.

– Що плануєш робити? – Даніель порушив довгу тишу перший змушуючи мене подивитись на нього.

– Не знаю, можливо буду розбирати речі і шукати благодійні центри куди можна буде віддати інші.

– Потрібна допомога? – все продовжував усміхнено розпитував хлопець.

– В тебе є на думці знайомі? 

– Можна й так сказати. Я потім тобі дам їхній номер.

– Гаразд.

Між нами знову повисла тиша. Підтримувати розмову в мене не було жодного бажання, але вогник ображеного “Я” ще тлів через сказані слова старої. Що я вже з власної волі непомітно поглянула на Даніеля, оцінюючи його акуратні риси обличчя, густе блондинисте волосся з золотим відливом і ніс на якому проглядається мала горбинка, карі зосереджені очі що додавали йому милого вигляду. Мій погляд зосередився на пухких губах що викривилися у смішкі.

– Якщо хочеш щось запитати не соромся – трохи зніяковіло поглянув на мене Даніель керуючи машиною.

– Та нічого, я просто замислилася – неочікувано для себе зніяковіла. І питається чого? 

– І про що ж ти замислилася?

Мої руки вчепилися у тканину рюкзака міцніше, бо власний мозок розумів що зараз думки в мене були не зовсім ті які потрібні.

– Нічого важливого, просто звернула увагу на… – трохи зам’ялась швидко шукаючи відповідь – твоє волосся, воно досить незвичного кольору – мені захотілося вискочити з авто прямо на ходу від тупості тільки що сказаного!

– Справді? І який же воно має колір, на твою думку? – підкидав все більше дров у вогонь. 

Даніель пожвавішав, схоже він і дійсно бажав поговорити зі мною хапаючись за будь-яку тему. Чого не скажеш про мене, бо я в принципі не знала що йому зараз відповісти. Хоч і розумію що сама загнала себе у цю пастку. Що за лажа!

– Ну-у-у воно… чимось подібне до мого кольору, але в тебе я б сказала… ем, воно більш золотаве. – все тепер точно випригую! Гіршого опису навіть не сказав той, хто найпаскудніше в цьому розбирається! Боже мій! Як же соромно! Так і хотілося закрити долонями обличчя аби сховатися в ілюзії схованки.

Чую тихий сміх що надиво мене не напружує.

– Мені незвично таке чути, але дякую за такий опис мого волосся – посміхається ще ширше, а я горю від сорому ще більше! Ні, ну це ж треба було таке ляпнути! 

Від перенервування не можу нічого з себе вичавити, поки Данієль не продовжує далі.

– Катю, ми так добре і не познайомилися, може… ти б хотіла кудись сходити? Чи просто прогулятися, якщо звичайно ти не проти. – хлопець помітно занервував очікуючи на мою відповідь, а я не знала що йому відповісти.

З однієї сторони він мені і сподобався, але з іншої… Блін, якби не та бабця я б зараз просто погодилася і все! Так, ні! Нагнала сумнівів, от тепер і думай! А може вона так наді мною пожартувала? А я зараз через таку фігню парюся, у яку і зовсім ніколи не вірила! А й дійсно Катю, коли це ти почала вірити у кохання і все це “довго і щасливо”?! Зовсім з розуму зійшла!

– Думаю, я буду не проти – з викликом для самої себе відповідаю, бо кому потрібна та дурна доля! Якщо сама її в руки не візьму, то й нічого не буде! Ось справжня суть всього! А поки ти будеш чекати на власну долю, вже зістаришся і будеш мати сорок котів! А в мене і так один вже є! Але на нього я не жаліюся, він моя “пухнаста удача!” І взагалі – це моє життя, як хочу, так і роблю!

– Тоді щодо вихідних?

– Я вільна. Можемо кудись сходити, що ти думаєш про кіно? Чи це занадто банально? – перша пропоную закопуючи себе ще глибше в усе це лайно, та все одно попри власний азарт, починаю відчувати що роблю величезну помилку для самої себе. Але я вже не могла так просто відступити якщо почала.

– Якщо ти хочеш, ми могли б туди піти, – легко погоджується – а перед тим пропоную зайти до піцерії.

– Згода! – дзвінко вигукую коли ми вже під’їхали до мого будинку.

– Давай краще я завтра сам закину всі речі що ти хочеш віддати, щоб не вивантажувати їх з машини, а зараз допоможу тобі донести до квартири ці.

– Ох не варто, я і сама можу це зробити – мені стає трохи незручно навантажувати хлопця через таке. Адже це мої власні проблеми і я не звикла доручати їх комусь.

– Ні, я наполягаю. І відмов не приймаю.

– Ну гаразд – неохоче погодилася.

Даніель збирає кілька сумок з речами, а я беру свій рюкзак і ми йдемо до ліфта якому я подумки молилася, щоб той працював. Стоячи мов на голках натискаю кнопку виклику і коли дверцята ліфта відчинилися з полегшенням зітхаю.

– Виглядаєш напруженою. – зауважив хлопець, а мене трохи пересмикує від його такої пильної уваги що мені стає трохи не комфортно, та все ж опановую себе.

– Просто ліфт працює ледве не через раз, а підійматися на дев’ятий поверх пішки бажання великого не маю. – незрозуміло чому виправдовуюся та це працює, але не зрозуміло для кого саме. Бо я маю відчуття що зараз намагаюсь переконати радше саму себе що мене нічого не напружує і все влаштовує. Але як все було насправді…

– Розумію. – погоджується і ми заходимо у кабінку ліфта що здавалася нестерпно тісною.

Ліфт рушає вгору і чим ближче він підіймався, тим більше всередині мене починало щось кричати що я роблю помилку. Начебто все моє нутро протестувало знаходитися поруч з цим хлопцем, хоча я б і не сказала що він не приємний. Радше підсвідомо щось мені в ньому не подобалося, що хотілося волосся на голові рвати аби не відчувати цього!

Лунає короткий дзенькіт і дверцята ліфта відчиняються на дев'ятому поверсі. Дістаю ключі та відчиняю двері спиною відчуваючи пильний погляд від якого хотілося сховатися, з квартири вже долинає радісне нявчання. Та як тільки кіт запримітив хлопця, одразу настовбурчив вуха. Не помічала ніколи таке за ним, зазвичай він нормально реагує навіть на чужих, але можливо Боніфацій просто звик до Марі?