-9-

Віддалено гра рингтон будильника. Наосліп намагаюся намацати телефон і роздратовано гарчу. Бо такий дратуючий мене звук знаходився настільки далеко.

– Ох… – виривається, бо я вмудрилася заснути з котом на руках у кріслі. Так, ще й у не дуже зручній позі тому, щоб розігнутися довелося додати не аби яких зусиль. Адже власних кінцівок я вже майже не відчувала. Та найгірше ще попереду, зараз я просто відчуваю неприємне оніміння, а далі… жахливий біль що ломить кістки, роблячи ноги і зовсім не відчутними!

– Ненавиджу це відчуття! – шиплю розминаючи ноги аби пошвидше його позбутися.

Боніфацій потягується стрункою на килимі, а я нарешті долазю до того клятого будильника що псував мені настрій з самого ранку, якого в мене й взагалі не було.

– Фух… який жах – сповзаю стогнучи на стілець, складаю руки на столі та ховаю обличчя – сьома година, ммм… в принципі можна ще поспати все одного в мене відгул. 

До моєї ноги торкається пухнасте тільце і хвіст що обвивається довкола. Відсуваюся трохи назад не піднімаючи голови з рук так, щоб піді мною не було видно стола і натрапляю на докірливий, зголоднілий погляд.

– Гаразд, спершу я дам тобі поїсти.

Почувши від кота схвальне “бур-ня”, хитко та мляво підводжуся на ноги і йду до нижньої тумби, присідаю навпочіпки. Відкриваю дверцята тумби куди одразу пробивається допитлива морда що обнюхує її вміст.

– І що ж ти обираєш сьогодні? Вибір в тебе куди різноманітніший ніж зазвичай.

Боніфацій починає гризти край пакетика з вологим кормом.

– Хм, значить сьогодні в тебе буде курятина зі шматочками моркви та… – зупиняюся на тому місці де край упаковки був вже пожованим зголоднілим котом – ще чогось, чого ми більше ніколи не дізнаємося.

Закривши тумбу, насипаю корм і знову залишаюся у тиші цокання настінного годинника та задоволеного плямкання.

– Що ж, хоч комусь із нас сьогодні добре.  

Знову звертаю увагу на час “8:30”, думаю ще можна почекати поки затори розійдуться. І я зараз не про авто, а про людей. Бо ж пересуваюсь я на метро. 

******

Десь о першій годині я почала свій рух. Прихопивши з собою рюкзак для можливих дрібничок по типу фото чи ще чогось, ці речі я залишу в себе як пам'ять. Погладивши на прощання Боніфація, виходжу з квартири і викликаю ліфт. Який я поки чекала до мене підтягнувся у провідники сусід з чимось смердючим у пакеті! Та що ж він туди поклав що воно так смердить?! Так, ще й їхати в одному ліфті! Гаразд перша моя мета: “Вижити”.

Заходжу до маленької кабіни разом з сусідом. Переді мною зачиняється остання надія на свіже повітря, залишаючи сам на сам з виїдаючим очі смородом і незворушним сусідом. Він що зовсім нічого не відчуває?

Намагаюся рідше дихати інакше в мене точно спрацює блювотний рефлекс що і так вже на підході. Коли ж ми спустимось?! 

І єдина думка що лякала мене в даній ситуації найбільше – це щоб не відрубили світло і я не застрягла тут з цими “чудесними” ароматами! Та Слава Богу! Дверцята ліфта відчиняються і я з полегшенням вдихаю “нормальний” кисень! Як добре що я не забула на прощання погладити свою “пухнасту удачу!” 

Можливо це забобони, але конкретно ця мені до вподоби. Адже кому б не хотілося мати “пухнасту удачу” в себе вдома? От і я про це – всім!

Звичайно якщо в когось немає на цю “пухнасту удачу” алергії. Але вихід є завжди.

Нарешті вирвавшись на жваву доріжку, прямую прямо до своєї “заправки” якої мені пипець як не вистачало! Добігши до “Чайки” за такою необхідною дозою кави, одразу випалюю.

– Доброго дня, дайте мені найбільше і найміцніше еспресо, будь ласка. – нетерпляче замовила, спостерігаючи через скло як бариста магічить над моєю кавою. Щось постукуючи, затискаючи, вмикаючи і заливаючи. І, як на мене, це і була справжня магія життя! Особливо коли в повіки можна було сірники вставляти, щоб штора на очі не падала!

– Ось, тримайте! – бариста передає такий бажаний паперовий стаканчик до якого мій мозок домалював неонову підсвітку, щоб отримати бажаний об'єкт швидше.

– Дякую! – даю гроші за каву і обхоплюю стаканчик двома руками гріючи об нього руки, роблю ковток – Ммм! Божественно! 

Що-що, а кава це єдина річ за яку я готова продати власну душу!

Та якою смачною кава б не була, мені треба розібратися з ще купою справ на які в мене залишилося всього три дні. Лишилося тільки надіятися що та жвава бабця мене не надурила, коли казала що в неї була “безкоштовна робоча сила”. 

Що ж будемо надіятися що є, хоча якщо чесно якось і соромно про таке просити безкоштовно. Інколи я і можу здаватися безсовісною, але совість в мене все ж є, хоч і рідко показується на зовні. Що поробиш, сором’язлива вона у мене. Ну або просто їй проходу не дає моє велике, вперте “Я”. Як варіант.

Зітхнувши, попленталася в брудних кросівках які так і не удостоїла себе вимити, запевняючи себе що: “На вулиці все одно буде дощ та болото, який в тому тоді сенс?” А як виявилося сенс був! Адже сьогодні, як на зло, не було ні краплі дощу й навіть все підсохло. Так і хотілося плюнути прямо у небо, але мені гріх жалітися. Зате не доведеться йти мокрою як хлющ.

Діставшись метро, сіла у свій вагон і спокійно попиваю свою каву що вправно робила свої магічні дії, пробуджуючи мене. Як добре їздити коли всі вже розійшлися на роботу, і так мало людей що намагаються пролити твою каву й стати на ногу, через свій поспіх.

В гучномовці чую свою станцію, виходжу та прямую знайомою дорогою яка здавалася чужою. Зайшовши в під'їзд, я ступала на кожну сходинку приділяючи їм настільки багато уваги виокремлюючи кожну тріщинку, що самій ставало не по собі.

Діставшись п’ятого поверху, зупиняюсь перед квартирою Марії за два кроки від дверей, в кишені намацую холодний ключ. Моє дихання сповільнилось, а серце навпаки стало битися частіше. Обертаюся до дверей бабці що жила навпроти.