-8-

Я стояла посеред кладовища одягнута в усе чорне, єдине що давало колір це моя червона парасолька об яку тарабанив наростаючий дощ. В руці я тримала такі ж четверо червоних “Герберів”. 

Мої ноги приросли до землі, коли я підійшла до свіжо виритої ями в яку шуготів осінній дощ. Дихати було нестерпно важко, проте пролити хоч одну сльозу, щоб полегшало в мене не виходило. Все що я зараз могла робити – це дивитися порожніми очима на те, як труну вивантажують з машини і несуть сюди.

Роблю глибокий вдих коли четверо чоловіків зупиняються біля мене і ставлять ще не закорковану труну біля ями, щоб попрощатися… 

На мить прикривши очі, намагаюсь заспокоїти нестерпний спокій що для мене було досить незвичним. Ніколи не могла виражати власні емоції в такі складні ситуації. Адже я просто стояла з незворушним обличчям, чим всіх і дратувала заганяючи у нерозуміння. 

Хоч я і розуміла що маю відчувати щось, але… в мене не виходило. В грудях було порожньо та важко, начебто замість серця в мене була важка каменюка.

Роблю перший важкий крок відчуваючи як під взуттям просідає багно, та я йшла далі поки не зупинилася біля чорної труни.

– Відкривати? – тихо запитав у мене один з чоловіків.

Я ледь чутно кивнула. Кришку відсунули у бік, я стала з боку тримаючи парасольку над Марією, щоб на неї не падав дощ… Хоч і розуміла що зараз їй вже на це байдуже. Та все ж… я не бажала, щоб вона промокла.

Відчуваю перші прохолодні краплі дощу у себе на маківці.

На Марії була її улюблена зелена сукня в яку я попросила її одягнути. Думаю їй би сподобалося, хоч вона і скаржилася що не бажає одягати її поки виглядає так… Сміливо. Так. Саме сміливо, а не відразливо. Адже втративши волосся і здоровий вигляд через хворобу, я не вважала її слабкою і тією хто перша опускає руки. Навіть якщо часом Марі здавалася нерішучою і боязкою й могла розплакатися по неважливо якій причині хорошій, чи поганій, але вона ніколи не кидала справи коли знаходилася в пастці власних сумнівів. 

От і я не буду. 

Тягнуся і не рішуче торкаюся її прохолодної руки своєю. Мені здавлює горло і говорити стає важко, та все ж пересилюю себе.

– Маріє. Пробач мені… що не прийшла раніше… що не зрозуміла швидше що тобі стало погано… – я зробила паузу у власному шепоті й стукоту дощу по парасольці знаходячи в собі сили, щоб продовжити – Пробач мені Марі… мені не вистачатиме наших жартів і розмов по вечорах на живу і по телефону… – край моїх губ покривився в нестримному тремтінні – І звісно мені найбільше не вистачатиме тебе. Бувай Марі… я сумуватиму за тобою.

Відходжу в бік все не перестаючи тримати над нею свою парасольку, відчуваючи як на саму вже лив холодний дощ що давав відчути примарні сльози на моїх щоках. Я тримала парасольку до тих пір, поки кришку не закрили і труну не почали забивати гвіздками. Відійшовши трохи в бік, я спостерігала як четверо чоловіків опускали труну в яму. 

Присідаю, беру жменю мокрої землі і перед тим як її почнуть закопувати, кидаю грудку на труну промовляючи подумки: “Прощавай подруго…” 

******

Коли труну вже закопали й всі розійшлися, я нарешті залишилася сама. Глянувши на четверо червоних “Герберів”, підійшла до свіжої могили і поклала їх на неї. Та все ніяк не наважувалась піти геть з кладовища попри те, що вже була до самої нитки мокра.

Позаду чую приглушені кроки які зупинилися в мене за спиною. Обертаюся, щоб поглянути хто це і впізнаю ту бабусю що живе навпроти Маріїної квартири. Вона теж тримала четверо квітів які поклала на могилу. Мій погляд на мить затримується на червоному записнику, який вона тримала під пахвою. Помічаю що до нього була прив’язана стрічка що тримала гарну перову ручку з гарними золотими завитками на ній.

– Як гадаєте… їй там буде добре? – запитую сама не знаючи про що.

– Певна що так. Та й мені вже залишилося зовсім не довго. – задумливо промовила стара, а в мене аж мороз шкірою пробігає коли розумію про що вона.

– Ви хворі?

– Ні, старість. – спокійно мовила буденним голосом.

– Ви були знайомі з нею теж? 

– Радше як сусідка і невідомий спостерігач. Ти за нею сумуєш? – раптом запитує стара відкривши свій записник, взяла перову ручку і неквапливо зняла золотий ковпачок.

– Так… – сама не розумію чому так невпевнено відповідаю, переводжу погляд на бабусю що мирно дивилася на могилку, тримаючи кінчик ручки в декількох сантиметрах від білого паперу.

– Ти б хотіла, щоб все вийшло по іншому? Щоб Марія залишилася живою? – буденно запитує, а я навіть трохи гублюся в сенсі її розмови.

– Ну звісно я хотіла, щоб вона була живою! – палко відповідаю надірваним голосом ніби це і так було не зрозуміло!

Бабця стає задумливою. Але начебто більше говорити вона не збиралася, тому я все ж відводжу свій погляд від неї.

– Хм… хоч я за це і отримаю наганяй, але ж так буде цікавіше… – тихо пробурмотіла собі під ніс.

– Ви щось сказали? – звертаюся, бо не розчула що саме вона говорила.

– Нічого такого – відмахується щось записуючи у червоному записнику – просто думки вголос, більше нічого. До речі, ти збираєшся забирати речі з квартири? – знову ставить досить незвичне запитання, ховаючи записник собі під пахву.

– Ем, так… – зам’явшись відповіла, бо я і справді збиралася зібрати всі фото і особисті речі Марії, а решту… не знаю, мені прийшов лист що житло будуть продавати і мені потрібно забрати всі речі, по бажанню залишити меблі. 

– Тоді я тобі допоможу. Коли саме ти збираєшся це робити?

– Не знаю… – ну і що їй відповісти? 

– Якщо ще не вирішила, можеш у будь-який час зайти до мене по допомогу. В мене є зайві коробки і знайомий що може перевезти багаж.

– Гаразд. – якось занадто легко погоджуюсь з неприємним відчуттям що мене тільки що зловили на гачок.

– Тоді буду на тебе чекати!