-7-

Свій єдиний вихідний я провела вдома. В мене не було ні сил, ні бажання кудись йти, чи щось робити. Я навіть заледве себе змусила встати і нагодувати кота, миска якого ще й досі була наповнена кормом з минулого вечора. 

Схоже не одна я була в поганому гуморі і небажані хоть щось їсти. 

Увесь день я просиділа вдома у повній апатії. Десь на фоні дзвонив мій телефон який я не бажала брати до рук, тому ігнорую його та накриваюсь з головою ковдрою. В малу щілину протискається пухнаста мордочка Боніфація що тулиться до мене клубочком, деколи підводячи свій носик до мого, начебто перевіряє чи я ще й досі дихаю. Адже я майже не рухалась.

Так я провалялася до самого вечора, поки у повністю темній кімнаті не заснула від кволої втоми.

******

Ранок понеділка почався досить важко, я була розсіяною, а тіло важким. У шлунку було порожньо ще зі вчора. Я так і не змогла нічого в себе засунути, а навіть якщо і виходило, за пару хвилин вибльовувала все назад. 

Здавалося в моєму житті нічого не змінилося, я все й досі встаю о тій же годині, годую кота, збираюся на нудну роботу. Все як було, так і залишилося, та… 

Чому тоді в мене таке дивне відчуття що все вже не буде як колись? Начебто мене викинули в новий світ який був знайомий, але в ньому я почувала себе примарою що не може знайти свого місця.

Хоча ні, є декілька речей які змінилися. І це я чомусь не погладила на прощання Боніфація для удачі і… не побачу декого, кого шукала увесь цей час.

Мов сіра, млява туша я дісталася роботи навіть не привітавшись з Мегерою, проходжу повз. Просто її проігнорувавши та й вона не була сильно проти. 

День проходив звично, люди заходили і виходили, та на цей раз на моїх вустах не було посмішки, а лиш байдужість і втома.

– Гей! Білець! – скрикує Мегера по той бік стійки, гнівно палячи мене поглядом.

– Що? – беземоційно питаю.

– Посміхайся клієнтам! Досить ходити як на поминках! Люди сюди приходять не дивитися на твою кислу міну!

Від різкої злості в мене міцно стиснулась щелепа. Це була перша яскрава емоція за цей день, яку я відчула так яскраво. Попри власну злість стримуюсь, щоб не наговорити зайвого.

– До речі, ти передала Литневій що вона звільнена?! І що я їй не збираюся виплачувати ті гроші! – продовжувала все в тому ж дусі тиснути мені на мозок, розмахуючи руками.

Я застигаю, мене все накривало більшою люттю! Дихання пришвидшилося, а нігті боляче впилися у долоні. 

“Спокійно, спокійно…” – повторювала собі подумки зробивши глибокий вдих, щоб заспокоїтися і вгамувати власний норов.

– Агов! Катю, ти мене взагалі чуєш! – вимогливо домагалася моєї уваги Мегера – Відповідай! Чи я зі стіною розмовляю?!

– Що вам відповісти? – роздратовано плюнула ледве стримуючись.

– Ти говорила з Марією?

– Ні – моя відповідь вийшла твердою і холодною, але впевненою – я з нею не розмовляла…

– А взагалі ти її бачила?

– Так. – коротко відповідаю, а на груди тисне болем.

– Коли? – все не відставала від мене.

– Вчора… – сухо видавила, потягнувшись рукою до грудей по звичці шукаючи ґудзики, але зупинилася, як тільки згадала що на мені зараз була футболка. Нерви билися об кору головного мозку все більше доводячи мене до сказу. Від усього цього, не помічаю як почала стукотіти пальцями по стійці.

– Та припини вже! Це дратує! – гирка Мегера, а мої пальці завмирають в повітрі – Якщо ти її вчора бачила так, чому не сказала тій ледащо що по гроші може не повертатися? Адже я її про це вже попереджала одного разу! Але вона ніколи не слухає те що я їй кажу, плюючи на всі правила! Що за нестерпна дів…

– СТУЛИ СВОГО РОТА ВЖЕ! ДІСТАЛА! – тонка нитка мого терпіння рветься як у бика якому вивісили перед очима червону ганчірку – Ви не маєте права так про неї говорити! І вас не стосується чому саме я не сказала Марії що вона звільнена, вам це зрозуміло! – не знаю що саме вона побачила на моєму обличчя та Мегера боязко зробила крок назад – А якщо вам вже так горить дізнатися прийде вона, чи ні! То я вам зі стовідсотковою впевненістю можу сказати що “НІ!” Марія не прийде!

– І з чого тобі знати що… – почала язвити і сама, але одразу заткнула рота як тільки я сказала їй чому.

– Бо мерці не ходять. – мій голос був настільки крижаним і до неможливості спокійним, контрастуючі з попереднім моїм вибухом. Що навіть господарка цього магазину більше не наважувалася дорікнути мені ще чимось, бо просто остовпіла.

Вона важко ковтнула, побілівши зливаючись з білою стіною на фоні. Помічаю як в Мегери звело м’язи обличчя, що та не могла навіть фірмово покривитися. Господарка просто мовчки розвернулася і зайшла до себе у кабінет.

Від такого різкого перепаду всього що тільки можна, в мене затремтіло тіло. Осідаю на стілець схопившись за голову.

– Трясця! – хриплю, шумно видихнувши, стримуючи болючий стогін.

“У кінці робочого дня.”

– Ось – кладу на стіл лист з поясненням – Я беру відгул на тиждень.

– А хто буде працювати? – незадоволено бурчить беручи лист до рук.

– Найміть когось ще, мені все одно буде потрібен напарник.

– Думаєш за день так легко когось знайти?! – обурюється.

– А ви думаєте за тиждень так просто розібратися з усіма документами і похованням? – Мегера нічого не відповіла тільки зиркала незадоволено спідлоба, підтисши губи. Що ж настала моя черга скалити зуби – Тим паче ви самі казали що хочете найняти когось, то чого ж тоді так переймаєтеся через це? – спеціально тисну на неї її ж словами, якими вона мене діставала останніми днями, нагадуючи про одне й те ж ледве не що секунди. Господарка кривиться, а я невимушено продовжила, як власне і вона колись – Мені всього-на-всього потрібен відгул на тиждень і все. – продовжувала на неї тиснула власним гнітючим настроєм, який було складно ігнорувати знаходячись поруч зі мною.