-6-

З приглушеним писком, в шоці сповзаю по стіні вниз. Осідаючи на підлогу не в змозі відвести очей від..від… Марії…

Але моє заціпеніння тривало недовго, бо тіло зреагувало куди швидше ніж мозок. Скочивши на ноги біжу назад у під'їзд, зачинивши за собою двері! Падаю біля них… мене вириває прямо на підлогу! Адже нестерпний сморід гнилого тіла ще й досі залишався у моїй горлянці. 

Мене трусило, кидаючи то в жар, то в холод, ноги і руки мене не слухалися начебто і зовсім були не моїми. У вухах був білий шум і власне голосне дихання що перейшло у сопіння, ніби мені не вистачає повітря. Я забилася у куток, сидячи на холодній підлозі біля Маріїних дверей. Живіт зводила нова нудота яку на щастя вдалося стримати.

До мене почало нарешті доходити що той сморід який я відчувала на п’ятому поверсі був зовсім не від шкідників…

– От чорт! – вилаялась не в змозі ні підвестися, ні хоч щось зробити окрім як витріщатися у підлогу! Я навіть нормально відреагувати не могла!

– Марі… Маріє… Ні, будь ласка, скажіть що це мені лише сниться, це всього лише сон! – затуляю очі руками розуміючи що зараз я не сплю і мертве тіло моєї найкращої подруги це зовсім не марення.

В глибокому ступорі, згорнувшись калачиком, притискаюсь до стіни. Так я просиділа пів години. Мені мов відключили всі фізичні і психічні функції. Я нічого не відчувала, моє тіло більше не тремтіло, думок не було як і емоцій. Була лише пустка навколишніх звуків, навіть сморід розкладаючого тіла за дверима вже майже не відчувався… 

Судомно глипаю на старі двері, розуміючи що потрібно знову туди зайти, щоб відкрити вікна аби вивітрити запах. Від цієї думки по спині сипонуло холодом, що я аж здригаюсь. Та все ж підводжусь, не без допомоги стіни за яку трималась. Руки нестерпно тремтіли коли торкнулися холодного металу дверної ручки. 

Зробивши глибокий вдих, затуляю рукавом ніс та заходжу в середину, швидко відчиняючи навстіж всі вікна. Нарешті дістаюся кімнати відпочинку де була… Марі… Важко проковтнувши, все так само швидко забігаю у кімнату з нею і відчиняю вікно й там. Хапаюся міцно за підвіконня та вдихаю свіже повітря що линуло знадвору прохолодним вітром.

Я залишилася у кімнаті з нею, стоячи впритул до відчиненого вікна, щоб не відчувати смороду який линув зі всюди. Мої пальці до болю вчепилися у підвіконня, а волосся розтріпував вітер. Дивлюся у нічну темряву з купою кольорових вогників, боячись повернутися і поглянути собі за спину.

Мені страшно було бачити те що я вже бачила. Але вийти звідси все ж треба, не можна стояти тут довго інакше можу отруїтися. Краще почекаю поки провітриться у під’їзді, а ще краще на вулиці, але все ж… перед тим як піти я поглянула на неї.

Очі невідривно дивилися на Марі, відмічаючи кожну деталь що здавалося просто божевіллям! Я звертала увагу на засохлі краплі крові що здається пішла в неї зносу, бо на обличчі були криваві потьоки. Її шкіра зробилася вже нестерпно сірого кольору з брудно синіми плямами.

Знайшовши в собі сили, на ватяних ногах підійшла до її тіла. На ній був одягнутий улюблений білий светр з рожевими квітками, який я подарувала їй на день народження. Всередині мене все боляче стислося, але не єдина сльоза не скотилася з моїх очей. 

Присівши навпочіпки, я торкнулася до її затверділого плеча що вже було холодним… спробувала її перевернути на спину, бо… Марі лежала долілиць.

Приклавши не аби яких зусиль, перекотила задубіле тіло на спину і прикрила рукою рот. Тому що я побачила вираз її обличчя, яке перекошував страх та біль який закарбувався на віки. Всього на мить міцно зажмурюю очі аби не бачити цього, хоча б на таку коротку, потрібну мені мить. Легким дотиком пальців я закрила їй скляні, туманні очі…

– Пробач Марі… Пробач що не прийшла раніше і дозволила цьому статися… – шепотіла до мертвого тіла в надії до неї догукатися. Я просто не могла повірити що…

– Чорт!… – різко шикнула, схопившись за ґудзик на пальті, вибігаю геть з квартири, з ляскотом зачиняю двері. Біжу стрімко вниз поки не вибігаю на вулицю. 

Рукою зариваюсь у волосся відкидаючи його назад, нерівно видихаю, дивлячись у нічне небо, слухаючи шум міста що продовжувало жити далі. Сідаю навпочіпки затуливши рукою рот, змушую себе щось…

Що робити? Я не знала… Намагаюся щось вигадати, але в голові порожньо, а у думках і в очах лише… 

– Досить! – стукнула кулаком об асфальт що аж кісточки обдало тупим болем який зараз був майже невідчутний – Зберися Катю! Зберися! – наказувала собі майже істерично, щоб остаточно не втратити самовладання.

Тремтячими руками дістаю з кишені телефон і на мить застигаю коли вмикаю панель введення номера.

Кому дзвонити? 

Як же паскудство! Ненавиджу ситуації в яких вже нічого не можу зробити! Бо не кожен день доводиться телефонувати через таке!

Набираю 103 та прикладаю холодний телефон до вуха. Чую гудки і гул власного серця яке не зрозуміло билося швидко, чи повільно.

– Так, відділення швидкої допомоги слухає вас. Що у вас сталося? – з того кінця доноситься легкий, спокійний жіночий голос.

– Я… тут… – в мене не виходило зв’язати докупи слова від нахлинувшого шоку.

– Алло, пані з вами все гаразд?! Вам важко говорити? – заметушилася операторка.

– Ні… я можу говорити, просто… тут людина загинула… – останні слова для мене були не звичними. Хоч і чую їх майже всюди, але одне коли ти чуєш і бачиш це на екрані телефона чи телевізора, і зовсім інше коли сам стоїш навколішки перед задубілим тілом…

– Вона має якісь ознаки життя чи… – я не дала їй закінчити, не хотіла більше чути всі можливі варіанти розвитку подій.

– Вона вже давно мертва це я можу сказати напевне – мій голос звучав незвично спокійно як для такої ситуації.

– Гаразд, тоді продиктуйте нам вашу адресу я пришлю до вас команду.

Просе операторка і я на автоматі говорю їй район, вулицю, номер будинку, поверх, квартиру. Далі чується довгий гудок завершення дзвінка.