-5-

“П’ятниця. Вечер.”

Нарешті дістаюсь своєї квартири ліфтом, а не пішки. Чому я була дуже рада, бо ледве вже волочила за собою ноги. Зайшовши у квартиру, мене все й досі не відпускало дивне відчуття невідомої пригніченості та тривоги… Що навіть Боніфацій побачивши мене не бешкетував, а лиш тихенько муркотів, потираючись об мої ноги.

– І тобі доброго вечора Боніфацій. – тихо видихнула ледь чутно посміхнувшись. Роздягнувшись, сіла на диван, а кіт тихенько заліз на руки й притих. 

Все моє нутро так і крутило вивертаючи назовні, зводячи шлунок. Навіть сьогоднішній спалах гніву кудись ущух, залишаючи мене у нестерпній тиші. Начебто тієї гидкої розмови з Марком і зовсім не було. Кривлюся, бо в скронях пронизує пульсуючий біль.

– Треба поїсти і випити щось від голови – бурмочу тихим голосом в якому не відчувалося жодної емоції. Кіт на моїх руках так і не поворухнувся, хоча я була певна що він голодний. 

Обережно беру на руки пухнастика і йду з ним на кухню, притискаючи м’який клубочок моєї удачі до грудей. Однією рукою насипаю йому корм і ставлю на підлогу, та Боніфацій не поспішав їсти, а стурбовано подивився прямо на мене.

– Їж Боніфацій – присівши гладжу його по голові, кіт все й досі не відводив від мене своїх стурбованих очей – Невже так сильно помітно? – запитую його з німим словом “хвилювання”, що так і не вимовляю, але схоже він мене зрозумів. Бо знову заліз мені на коліна.

– Як гадаєш, чому Марі не відповідає? – запитую його не чекаючи відповіді.

Мене й досі накривала розгубленість і прокляте безсилля яке я ненавиділа найбільше. Бо ж просто сиджу на одному місці і нічого не роблю, а це мене вбиває найбільше за все. 

Відчувати що щось не так, але не знати що саме – це найгірше. Тому й не маю змоги хоч щось вдіяти. А дізнатися хоч щось, так і не виходить. А ту дрібку інформацію що встигла вхопити, і навіть я б сказала силою видерти, ні чим не допомагає. Окрім того, що додає ще більшого хвилювання.

Шумно видихаю ховаючи обличчя у долонях, спираюся ліктями на коліна. У скронях все й досі відбивав біль німою пульсацією. Треба відволіктися і заспокоїтися.

– Заспокойся Катю, просто відволічися на щось інше – шепотіла до себе втомленим голосом поки мій живіть не простогнав голодним гуркотом. Дивлюся на Боніфація що теж не поїв попри повну миску, продовжуючи сидіти на моїх колінах теплою тушкою та дивитися на мене в упор. 

І про що він зараз думає?

– Мені варто відволіктися, адже так? – запитую у нього знову нічого не очікуючи, але кіт видає тихе “ур”. – Треба ж, навіть ти не мовчиш у такі моменти. Чому ти не їси котику? Ти ж теж голодний, я це знаю. – розмовляю цілком звично з власним котом що завжди слухав мене най уважніше з усіх – До речі, щодо їжі, в мене ж там недоторканий десерт лежить у холодильнику! Я про нього і зовсім забула!... 

– Останнім часом я занадто часто все забуваю… – шепочу.

Прямую до холодильника, дістаю картону коробочку в якій і лежав холодний десерт.

Кіт голосно нявчить.

– Не хвилюйся і тобі дам трішки спробувати, але лише трішки. Адже котикам солодкого не можна! – кіт ображено подивися на мене – І не треба на мене так дивитися. Боніфацій, в тебе на солодке алергія! Чи ти хочеш знову до ветеринара сходити? – нагадую йому свій кепський прокол у вихованні свого улюбленця. Бо по дурості дала йому солодке і цьому малому чортику воно сподобалося. Так, ще й зловживав солодким, от і потрапив з алергією до ветеринара, а я засвоїла життєвий урок, що котам не можна солодкого!

– Але спершу, пропоную поповнити нашу скарбничку. 

Переступаю через тушку кота що встиг розлягтися на підлозі, але пухнастик теж підхоплюється на лапи і біжить за мною, тихо тупаючи лапками по підлозі. Дістаюсь до своєї полички і беру банку з написом “На мрію”. Мій погляд падає на ще одну банку, де я збирала гроші на новий телик.

– Що ж мій любий друже, ти зачекаєш, а ці гроші я витрачу з більшою користю – ставлю першу банку на стіл та беру другу. Відкорковую її і дістаю гроші відкладені на новий телевізор, складаю у стопочку, закусивши нижню губу дивлюся на зібрану суму. 

– Як гадаєш, вона їх візьме? – шепочу понурим голосом до кота що підліз під руку, покривившись коли понюхав гроші.

Хоч Марії і потрібні були гроші, але знаючи її. Вона так просто їх від мене не візьме. Навіть якщо з повністю голою дупою залишиться все одно скаже щось по типу: “Ні Катю, ти що зовсім здуріла!” або “В тебе і в самої ледве вистачає коштів так, що ні, я не візьму!”

Але і втратити свою найкращу подругу яка мені як рідна сестра, я теж не хочу! Так що візьме і крапка! Не час крутити носом!

Відкладаю кругленьку суму окремо і беру конверт зі своїми чесно заробленими грошима. Відкриваю…

– От паскуда! – лаюсь, бо Мегера не те що не додала мені грошей за зайву роботу так, ще й частину забрала! Скоріш всього за ті вкрадені начебто “мною” речі! 

– А щоб вам руки відсохли! Як так можна?! От скажи мені Боніфацій? – кіт уважно подивився на мене схиливши голову на бік – Ні, я звичайно терпіла всі її дурні вибрики, але це вже занадто! Позбавляти мене зарплати, через те що сама зажлобилася! Так, це ж … це ж… А-а-ах!

Та в мене слів не знаходилось, щоб описати її вчинок! Ну серйозно! 

Спираюся руками об стіл опустивши голову, видихаю прикривши очі. І що мені тепер з цим робити? Кричати на неї немає ніякого сенсу, адже та Мегера і слухати не буде, а доводити щось безкорисна справа. Та й не допоможе з дурним сварка. 

Але навіть якщо я їй і наговорю парочку ласкавих слів, що далі? Зараз шукати нову роботу в мене не вийде, та й шукати немає з чого, бо ніхто нікуди не хоче брати. 

– Ммм! Що ж все так складно? Га? Боніфацій? 

Відчуваю шалену втому як фізично, так і психічно. Бути постійно сильною не аби як втомлює, а оптимізм і позитивне мислення вже не допомагає.