-4-

“П’ятниця. Ранок.”

День почався просто жахливо, я всю ніч майже не спала постійно крутилася не в змозі заспокоїти тиху паніку всередині себе від якої інколи трясло руки, коли занадто сильно поглиблювалася у це почуття. От і зараз йду повністю заглиблена у свої думки не надпивши свіжу каву що повільно втрачала тепло.

Здригаюся від телефонного дзвінка який вмить мене будить! Одразу знаходжу у кишені такий необхідний мені предмет, дивлюся на екран аби дізнатися хто дзвонить “Мама”.

Шумно видихаю морозне повітря осені коли дізнаюся. Мені не хотілося відповідати, бо я вже знаю про що буде наша розмова і як вона закінчиться. В принципі як і всі минулі рази. 

“Може не брати?” – проліта секундна думка і телефон сам вимикається. Я вже хотіла видихнути з полегшенням що уникла такої неприємної розмови, як телефон задзвонив у друге. Роздратовано гарчу та все ж тисну кнопку “прийняти”.

– Алло – говорю перша спокійним голосом.

– Ох, Катю я вже думала ти не візьмеш – зойка по той бік мамин голос.

– Вибач, не почула з першого разу – брешу, хоч ця брехня мені і не приємна, але нічого не можу з собою вдіяти.

– Кать.

– Що? – запитую та у слухавці чую тишу – Мамо?

– Кать… я хотіла з тобою про дещо поговорити і це не можна відкладати на потім – твердо мовила мама, але в її голосі все ж було вагання, а я лише зітхаю розуміючи що уникнути розмови не вийде – І не треба мені оцих твоїх зітхань! Ти й сама знаєш що це вже давно треба було вирішити!

“Знаю. Але бажання я не маю. Або ж ще чогось…” – подумала я.

– Катю не мовчи.

– Мам ну, от що я тобі зараз маю сказати? Мою відповідь на це ти й сама зна…

– Катю! – перебиває мене – Досить вже вам обом! Будь хоч ти поступливішою і нарешті почни розмову першою! Поговори з батьком і помиріться, скільки вже можна! Досить поводитися як чужі люди.

– … – я мовчала з силою стисши телефон, чи то від гніву що рвався назовні, чи болю що засів виразкою у самих грудях. В мене не виходило вимовити ні слова через спазм у горлі. Як же мене це дратує. Дратує ця власна реакція та слабкість.

– Катю не мовчи. – продовжує мама.

– Мам… я не хочу… поки що.

– Та ваше “поки що” вже чотири роки тягнеться, скільки ж можна! – свариться з по того боку слухавки, але в принципі я її розумію. Адже це вона той мирний посланець що намагається примирити двох гордих упертюхів.

– Я не хочу зараз про це говорити – вже трохи грубіше відповідаю, але ще стримано.

– Катю!

– Мамо! – гиркаю у відповідь – Досить на мене тиснути! Я сама вирішу коли це зроблю! Годі вже мені по сто разів про це нагадувати, мені вже не п’ять років! – випалюю зірвавшись хоч і знаю що потім буду шкодувати що накричала на неї, але зараз мені вже було несила триматися. Та й коли я у гніві мене мало що хвилювало, ні почуття інших, ні думка оточуючих. Адже усвідомлення тільки що зробленого і жахливий сором до мене приходили вже після сварки. 

– Я не вказую тобі що робити. Я лише кажу що так не можна, чотири роки не розмовляти з рідним батьком через якусь сварку.

Скрегочу зубами, бо вже бачила в який бік йде наша розмова. В будь-який, але не до примирення. Потираю перенісся, щоб вгамувати біль який тільки розростався від балаканини у телефоні що не вгавала. 

– Ма… АХ!!! – зойкаю посеред пішохідного переходу не помітивши авто що ледве не наїхало на мене! Серце відбивало кульбітом у грудях, приливаючи сороміцький жар до моїх щік, а мене заціпило на місці поки хтось не крикнув…

– Зійди з дороги дурепо! – волає чоловік з того ж авто що тільки що спинилося буквально в метрі від мене. Відклякнувши від зойків навколо і сварок, швидко переходжу дорогу.

– Катю, що там сталося? – схвильовано запитує мама у телефоні.

– Нічого – коротко кидаю.

– Кать – знову тисне напруженим звертанням.

– Нічого страшного не сталося, все я кладу трубку, бо у метро поганий зв’язок – швидко тараторю бажаючи позбутися продовження розмови. Адже відчуваю що починаю втрачати контроль над власними емоціями.

Судомно проводжу рукою по волоссю, закопуючи пальці у нього зачісуючи його назад.

– Ні, зачекай! Ми ще не договорили, Катю подзвони батьку чи зайди до нас додому… – вона не встигає договорити.

– МАМО ГОДІ, Я Ж СКАЗАЛА ТОБІ ЩО САМА РОЗБЕРУСЯ З ЦИМ КОЛИ БУДЕ ТРЕБА!!! – гиркаю на неї не витримавши, з того боку слухавки чую двох хвилинну тишу. А мій гнів так само різко зникає як і з’являється залишаючи по собі неприємний осад провини що просочував шлунок неприємним відчуттям.

– Гаразд… – мамин голос був тихий, мої губи стискаються у тонку лінію – тоді не буду тебе затримувати, бувай доню – вона кидає слухавку першою.

– Чорт! – лаюсь, штовхнувши ногою порожню бляшанку гніваючись вже на саму себе що стало для мене звичним, бо все ніяк не могла вгамувати власний норов. Всередині розпалився новий неспокій що робив тіло важким, а думки одноманітні та безладні. 

Я її образила. Тепер відчуваю себе справжньою паскудою, але… Ну чому я не можу просто поговорити з кимось і закінчити все добре? Чому всі такі розмови в мене закінчуються сваркою?!

Помічаю на собі сторонній погляд хлопця який осудливо дивився на мене, що дратувало мене ще більше. Руки у кишенях стислись у кулаки, настільки вони свербіли щось розтрощити або кинути.

– Чого дивишся, сварок ніколи не бачив?! – гиркаю вже на нього, що той на мить гублячись йде далі.

Побіжно помічаю ще одну пару очей, що палили мене в лоб незрозумілим поглядом очей у червоних контактних лінзах. Та й увесь чоловік був якийсь дивний, одягнений у сучасному стилі Дракули. Проте мало на світі божевільних ходить, що косять під “вічний раритет”.