-3-

“Четвер.”

Задоволено потягнувшись у ліжку з приємним відчуттям виспаності, підскакую на ноги і біжу до ванної. Адже сьогодні я планувала прийти на роботу трохи раніше, бо ж ми домовилися піти у кіно, а відбувати покарання сьогодні в планах я не мала. Заодно і Марію розвію від поганих думок разом з собою, бо щось давно ми нікуди не ходили. А пропускати таку нагоду не можна!

Ммм… Гаразд піду швидше, по дорозі якраз поснідаю, вип'ю кави, а там вже буде видно. Найважливіше поки що це пройти “головного боса: ранкове метро”. Головне, щоб там не було штовханини і не затримали потяг.

Швидко годую кота і одягаюся, кладу свій телефон у кишеню, щоб вже точно не забути як минулого разу.

На прощання гладжу свою “пухнасту удачу!”

– Не сумуй без мене котику, я скоро повернуся! 

Виходжу надвір де стояла чудова погода незважаючи на осінь, було прохолодно, але в той же час і сонячно. В підприжку покрокувала вздовж вулиць наповнених гомоном людей і машин, на мить затримуюсь навпроти “Чайки”.

Не вагаючись мчу кулею до ларька, замовляю улюблену каву і за компанію тут же купую пончик з малиновим кремом і малесенькими маршмеллоу. Біжу до метро, швидко поглинаючи свій сніданок разом з теплою кавою що гарненько збадьорила мій мозок кофеїном! Ух!

Пройшовши смугу перешкод у вигляді поспішаючих людей, штовханини та купи ухилянь, щоб врятувати останні краплі своєї кави, я дістаюся потяга. Нарешті розслабившись у кріслі, допиваю останні краплинки кави, краєм ока оглядаю вагон заповнений людьми. 

Цікаво Марі вже сіла на свій?

Набираю повідомлення:

“Раночок;) Готова підкорювати гори кохання у кіно? Бо я вже так! Останнє рішення за тобою мій скромний раб що сидить вечорами у купі романів:) До зустрічі на роботі черв’ячку-у-у!”

Мить чекаю на її реакцію, але вона не переглядає повідомлення, можливо ще не побачила. Або ж зв’язок поганий у метро, бо іконка зв’язку так і пригає “є/немає”. Гаразд перевірю потім, кладу телефон до кишені пальта постукуючи замислено по вже порожньому паперовому стаканчику з під кави.

******

Прикладаю телефон до вуха. Лунають гудки. 

– “Вибачте, абонент не може прийняти ваш дзвінок, залишіть есемес повідомлення або перетелефонуйте, будь ласка, пізніше…”

Тисну кнопку обриваючи дзвінок. Дивлюсь на контакти нещодавніх дзвінків, перший з яких: “Марі”.

Чую наближення кроків, швидко вимикаю телефон і кладу до кишені чорних брюк.

– Катю, ти сама? – до стійки підходить Мегера.

– Поки так – відповідаю, а сама нишком зиркаю на годинник на стіні позаду Мегери, Марі ще встигає до початку роботи. Може десь ще їде? 

Мегера простежила за моїм поглядом і зі смішкою пирхнула.

– Що ж, час до відкриття в неї ще поки є. – самовпевнено мовила, а я лише міцніше стисла телефон у своїй кишені від її зловтіхи що Марі може запізнитися. От же ж відьма!

Вона йде, а я одразу набираю номер Марії поки та сховалася у своєму кабінеті. Зв’язок одразу вибило, пробую ще раз, але те ж саме.

– Та щоб тебе! – шиплю крізь зуби і заходжу у повідомлення. Очима натрапляю на своє ранкове повідомлення яке ще й досі було не переглянуте.

Набираю повідомлення:

“Марі поспіши, бо ця відьма вже руки потирає на твоє запізнення!” 

“І до речі, чому ти не береш слухавку?”

Чекаю поки повідомлення відправляться. На всякий випадок заходжу в ще одне листування з Марі у якому натрапляю на нове повідомлення! Що я ледве не підпригую від полегшення, але воно виявилося вчорашнім ще з вечора коли ми розмовляли.

Повідомлення від Марії:

“Забула тобі сказати, там якщо не зможеш мені додзвонитися не хвилюйся в мене щось з телефоном. Я не завжди чую дзвінок, та й він чомусь скидає інколи дзвінки. Треба, мабуть, в ремонт віднести. Па-па! Зустрінемося зранку!”

– Ох… – видихаю розуміючи що даремно панікувала, але важке почуття очікування, що Марія скоріш всього не встигне залишилося зі мною. Бо часу до відкриття залишилося зовсім мало.

Пригадую що під час нашої вчорашньої розмови вона щось таке говорила про свій телефон, а я вже й забула про це. Буду надіятися що Марі вже десь поблизу.

******

Перечекавши ті нещасні двадцять хвилин що залишилися, дивлюся на вхід до магазину і в повідомлення. Нічого.  

Пишу коротке:

“Маріє, ти сьогодні залишилася вдома?” – повідомлення не прочитане.

“Агов? Ти тут, чи знову телефон барахлить?”

– Катю! Марія вже прийшла? – звідкись вигулькує Мегера що я ледве телефона не випускаю з рук, так вона непомітно підкралася!

– Так. Думаю Марії сьогодні не буде… – вона перебива.

– А ти їй вже дзвонила?! Бо це ледащо ще з самого ранку не бере слухавку! – голосно обурюється, постукуючи ритмічно каблуком по підлозі.

– Так... в мене теж не вийшло до неї додзвонитися. В неї проблема з телефоном – виправдовувалася водночас приховуючи власну злість, щоб не визвіритися на господарку.

– Он як! – незадоволено складає руки на грудях – То ти не знаєш чому її немає, чи Марія запізнюється, а ти її знову вигороджуєш? – господарка вимогливо пропалювала мене поглядом, чекаючи на мою відповідь.

– Я не знаю Анна Львівно – намагаюсь відповісти спокійно вчепившись руками у край футболки за стійкою.

– Тоді якщо вона раптом все ж з'явиться, нагадай їй про додатковий час – з натиском наголошує на основному.

Мегера хмика й на п’ятах розвертається і йде до себе у кабінет. А я подумки заспокоюю себе, щоб не зірватися. Та все ж опановую себе, бо хвилювання що Марі не бере телефон попри спроби їй додзвонитися мене напружувало. Особливо коли я знала у якому вона зараз стані. Та заспокоювала себе її несправним телефоном що мене на жаль не особливо то і тішило, а скоріш навпаки додало нервів.