-2-

“Середа.”

Чую дратуючий дзенькіт будильника, наосліп намацую телефон і вимикаю набридливий дзенькіт. Дивлюся у вікно за яким тарабанив дощ, з мене виривається втомлений, сонний стогін. Зариваюсь носом у подушку. 

– Сьома ранку… – сонно бурчу у подушку приглушеним голосом, біля вуха чую муркотіння, а коли підіймаю голову в обличчя тикається волохата морда що лоскоче своїми вусиками мою шкіру.

– І тобі доброго ранку Боніфацій. Як я тобі заздрю, адже ти зараз будеш і далі спати, а мені треба пертися у той холодний дощ на роботу. Уф!

Відкидаю ковдру і моя шкіра одразу береться гусками від прохолоди. В’яло сідаю на ліжко спустивши ноги на підлогу, не розплющивши очі, ногою намацую капці. 

– А-а-а-ха-ха! – гучно позіхаю, а незабаром і мій котик теж позіхає, вигнувшись дугою потягується.

– От і почався ще один нудний день. Що ж, ходімо снідати Боніфацій. – встаю і йду на кухню, а за собою чую легке тупотіння й тихе нявчання. Дістаю корм і висипаю у котячу миску, тим часом як маленький пухнастик треться мені об ноги, випрошуючи свій сніданок.

– Ось, смачного! – ставлю миску на підлогу і чую тихе муркотіння – Думаю це означає: “Дякую”.

Плентаюсь до ванної та швидко чищу зуби, вмиваюся, наношу легкий макіяж, щоб замаскувати легку невиспаність. Їсти з ранку я не звикла, а по дорозі на роботу перехоплю міцної кави. На стільці знаходжу свій чорний светр, теплі лосини такого ж кольору. Беру з собою великий рюкзак і ще додаткову сумочку що кладу всередину, щоб в мене вмістилися всі продукти які планувала купити по дорозі назад.

Гладжу на удачу свого трьох кольорового котика що вже стало для мене традицією, кожен раз коли йшла з дому. На удачу гладила свою "пухнасту удачу”, щоб день пройшов вдало!

Взуваю білі кросівки які протерти часу вже не лишалося, та й поки дістануся роботи вони все одно будуть брудні через дощ. Тому зав’язавши шнурівку, накидаю пальто, піднімаю комір повище та обмотуюсь ще шарфом, закидаючи сумку на плечі беру червону парасольку.

– Наче все – відмикаю двері – до вечора Боніфацій, не сумуй! – прощаюся зі своїм котиком і біжу вниз сходами.

З важкістю відчиняю залізні двері під'їзду, зупинившись під козирком оцінюю зливу. Сказати чесно, приємного мало дощ, волога, калюжі та багно. Ненавиджу осінь.

Розкриваю парасольку і чалапаю качиним кроком, оминаючи калюжі й балансуючи на бордюрах дороги. Нарешті дістаюсь нормальної дороги де листям не забило стік. Вкотре за ранок з мене виривається протяжне позіхання.

– Як же хочеться спати, особливо у дощ.

Трохи жвавішаю коли на своєму фронті помічаю маленький ларьок “Чайка”з кавою. О так! Моє золотце!

Мов на крилах долітаю до “Чайки” і замовляю велику, міцну каву. Роблю ковток і млію від тепла що розходилося тілом, разом з таким потрібним мені кофеїном що будив мене з ранку. Ех, що може бути краще?

Біжу у бік метро крізь шум натовпу і гул автомобілів ранкового Києва. Обминаю невеликі групи людей, щоб дістатися швидше. Бо на тротуарі був затор не менший ніж на дорозі, а спізнюватися я не мала бажання. Як і працювати додатково. 

– Нумо рухайтеся! – шиплю собі під ніс, адже черга майже не рухається і здається мені декілька разів стали на ногу.

– Трясця! – лаюсь, бо вивертаю на себе свою недопиту каву що обпікає шкіру, добре хоч светр чорний не буде видно плями.

******

– Білець! Ти знову спізнилася! Я плачу тобі не зате, щоб твою роботу виконувала я! Тим часом як ти десь вештаєшся! – здіймає галас Мегера вже на вході, а спізнилася то всього лиш на якихось десять хвилин!

– Вибачте Анна Львівна, зараз я швидко переодягнусь і стану до роботи – як же принизливо вибачатися майже не за що, але не скажу ж я їй, щоб вона йшла у захід сонця! Адже робота мені була ще потрібна. Тому проковтуй Катю свою гордість і йди.

– Звичайно ти зараз підеш працювати ледащо і на додачу відпрацюєш ще годину! І переодягнися вже! Від тебе тхне! – Мегера хвацько розвертається і йде до кабінету, гучно грюкаючи дверима.

– І нічого від мене не тхне, це кава – бурчу роздратовано під ніс потираючи рукою пляму від кави. 

Настрою не було вже ніякого, мало що каву на себе вилила, так ще й спати знову хочу! І дуже “дякую” за додаткову годину безкоштовної роботи! О яка я “рада!”

З гуркотом кидаю свій рюкзак на лавку, відчиняю шафку і вішаю пальто, шарф. Скидаю брудний светр і розвішую на спинку стільця, щоб просох, одягаю форму. Тягнуся до кишені пальта взяти телефон.

– М? – лізу до іншої кишені – Ні-і-і… – стогну і розумію що забула його вдома – А щоб тебе! – злюся ще більше що хочеться колотити кулаками ні в чому не винну шафку для одягу.

– Ого, чую знайоме роздратування. Невже Мегера комусь прописала покарання? – за спини долина співчутливий голос.

– І тобі жахливого ранку Маріє.

– Жахливішого просто не може бути – посміхається.

– Досить вже кепкувати, якщо встигла вчасно хоча б мене пожаліла. Мені ще відпрацьовувати несправедливе покарання доведеться. А в мене взагалі то там голодний котик вдома сидітиме – корчу смішну гримасу. Бо й справді сумно і образливо на душі.

– Нічого з твоїм котиком не станеться, та й Боніфацію не завадило сісти на дієту, а то ти його вже зовсім розкормила.

– Ііі!!! І це тебе ще він не чує! Тоді б і тебе без твого улюбленого светра залишив! – не втрачаю хватку у суперечці.

– А я не лишаю без нагляду речі коли на волі гуляє “знавець краси”. – Марі докидає фінальний штрих і стає за стійку.

– Це типу був натяк, щоб я на деякий час тобі “знавця краси” переселила на перевиховання? – стаю поруч готуючи все до роботи, вмикаю касу.

– Ні в якому разі, як я можу забрати його в тебе. Тим паче ще почне жалітися що я його погано годую.

– І то вірно, такого гурмана спробуй пошукай. – погоджуюся з нею – До речі, ти як? Добре себе почуваєш? – запитую, адже помічаю її гарний настрій сьогодні.