-1-

– Доброго вам вечора! – в унісон проводжаємо останнього клієнта.

Вхідні двері зачиняються і я одразу змовницьки штурхаю Марі у бік.

– Ну що, наш робочий день скінчився – бешкетно граю бровами.

– Не радій завчасно. Адже до кінця зміни ще двадцять хвилин – докида Марі, вже вкотре за сьогодні торкаючись помаранчевої шапки на голові.

– Знову? – ненав’язливо натякаю на її нову звичку. 

Марія незручно кривиться і відводить очі що вже були на мокрому місці. Знову починається.

– А-аго-ов Маріє, ти чого розкисла? – чіпляюся за стіл, лягаючи на нього ледве не повністю, зазираю у її обличчя.

– Я не розкисла… – приховуючи тремтіння у голосі відповіла Марі шморгаючи носом.

– А мені здається навпаки. – напосідаю з посмішкою, пальчиком лоскочучи її за бік, помічаючи як край її губ здригається у схованій посмішці.

– Ти помилилася. – вже більш зухвало відповіда та недостатньо.

– Ой та годі тобі, ти виглядаєш чудово! Скільки тобі це треба повторити, щоб ти це нарешті зрозуміла?

– Я маю жахливий вигляд Катю – вона знову нижче натягує шапку.

– Якщо ти так будеш на цьому зациклюватися, ти й справді будеш кепсько виглядати. А це не так! Ти не втратила свого жіночого шарму і відсутність волосся яке ти приховуєш не є чимось потворним! Он інші добровільно роблять собі таку зачіску, і всім подобається! Я навіть сама замислююся, чи не зробити собі таку ж! – намагалась підбадьорити її.

– Катю – напосідає на мене, даючи знати що з останнім я перегнула палицю, але я говорила серйозно і вона це розуміла – це не те ж саме. Вони не хворі – хмуриться.

– Якщо ти і зараз так будеш заганятися по таким дрібницям, я тебе закатую лоскотом! І тим паче Боніфацій схвалив твій новий стиль! – ловлю її під лікоть ведучі у малому танку.

– Катю, він кіт. – з Марії нарешті проривається мала посмішка.

– Кіт! – вдавано обурююся – Він не просто кіт! Він найліпший знавець у красі і пухнаста кото-підтримка! Ти сама це знаєш! 

– Найліпший знавець у красі? – скептично перепитує.

– Звичайно! Думаєш він порвав мою нову сукню що мені не підходила просто так? Звичайно ні, мій котик знається на красі і дав знати що сукня паскудна, ти й сама так сказала.

– Катю причина по якій Боніфацій поточив об неї кігті полягає у тому, що ти її кинула на ручці дверей і забула прибрати. – Марі вже ширше посміхалася пояснюючи мій малий прокол, але сукня була і справді жахлива.

– Але це не змінює його відмінного смаку! Та й мій котик бачить у тобі справжню красуню! – хапаю її ззаду за плечі шепочучи спочатку в одне вухо, а потім продовжую вже в інше – інакше б він не намагався увесь час стягнути з тебе шапку. Так що годі вже себе принижувати і живи життя! А щодо змін моєї зачіски пропозиція ще в силі, можемо піти до перукаря хоч зараз! 

– Ні, тобі не підійде – бешкетно вуркоче – інакше Боніфацій тебе у квартиру не впустить. Боюсь така модернізація йому не сподобається.

– Сподобається, якщо я його підкуплю смаколиками! – впевнено стверджую факт.

Ми обидві залилися реготом на увесь магазин.

– Ви чого регочете! – звідкись вигулькує невдоволена Мегера, а ми ледве могли стримати сміх що так і рвався назовні, намагались залишатися серйозними принаймні зовні – Ану припинили! Ваш робочий час ще не закінчився! А робити тут мені дитсадок я не дозволю! Ану працюйте! Годі байдики бити! – гримнула і сховалася у своєму кублі.

Не протримавшись довше двох секунд ми знову залилися сміхом, Марі поспіхом витирала сльози що проступили на очах від сміху.

– Вона ж нас не змусить працювати далі якщо хтось зайде в останню хвилину? – віддихуюся.

– На жаль, але змусить. Правило останнього клієнта. – підтверджує Марі найбільший наш страх, адже Мегера і справді могла таке утнути.

– Тоді будемо молитися, щоб наступних хвилин… – дивлюсь на годинник – вісім до нас ніхто не завітав.

– Такі думки краще говори пошепки, бо ще Мегера з кубла вилізе на бунт. – жартує пошепки Марі на що ми знову регочемо, а з кабінету Мегери долинає грізне: “Працюйте!”

******

– О так! Омріяна свобода! – вигукую у морозне повітря.

– Рахуй що нам пощастило – з полегшенням видиха Марія.

– Та вже й не кажи. До речі, ти сьогодні як? Чекатимеш Марка?

– Ні… – Марі трохи зам’ялася – він сьогодні зайнятий, я поїду разом з тобою на метро.

– От і чудово! Ходімо скоріш ато потяг поїде без нас, а по дорозі захопимо смаколиків! – тягну за собою Марі крізь натовп.

Швидко купивши нам по гарячій булочці, тягну Марі за собою, щоб встигнути до останнього потяга.

– Фух встигли! – видихаю вже у метро помічаючи спохмурнілу Марі що знову накуксилася мов хмара – Марі щось не так?

– М? Ох ні… просто замислилася.

– Ма-арі-і-і. – вимогливо протягую поглянувши на неї – Що сталося? Говори, інакше я не відстану, ти ж знаєш.

– Говорю ж що нічого, просто замислилася про своє.

– І чому я тобі не вірю.

– Бо ти постійно себе накручуєш – вправно відбиває.

– Ха! Ти не гірша. – відбиваю її шпильку у відповідь.

– І то вірно. – погоджується у кривій посмішці.

Перед нами зупинився скрипучій потяг.

– Це твій – показую на Маріїн потяг – мій наступний.

– Тоді до завтра подруго – посміхається і ми на прощання обіймаємося.

– До завтра! – махаю їй у вікно потяга.

******

Доходжу до під'їзду, набираю код, лунає мелодія і двері відчиняються. Долаю перші п’ять сходинок і підходжу до ліфта натискаю кнопку… Ще раз натискаю. Ще раз. 

– Ну! Де ж ти? – натискаю ще раз бідолашну кнопку що ледве не випадає і натрапляю очима на огризок паперу з написом: “Ліфт не працює”.

– Та ви знущаєтеся! – обурююся і з важким поглядом дивлюся на гору, з ще важчим усвідомленням що потрібно підніматись на дев’ятий поверх! – Зараза! Сьогодні прямо мій день!