Розділ 9. Дзеркало, яке знає забагато

Бібліотека Академії Святого Арчибальда ще ніколи не здавалася Селесті настільки маленькою. Хоча, якщо бути зовсім чесною, справа була зовсім не в розмірах приміщення. Справа була в одному надзвичайно самовпевненому вампірі, який стояв за кілька кроків від неї і дивився так, ніби щойно отримав найцікавіший подарунок за все своє сімнадцятирічне життя.

— Ну що ж, — нарешті промовив Кай. — Це було... пізнавально.

Селеста повільно повернула до нього голову.

— Тільки спробуй.

— Що саме?

— Сказати хоч одне слово про те, що ми щойно побачили.

— Але ж я ще нічого не сказав.

— Твоя усмішка вже сказала достатньо.

Кай негайно спробував прибрати усмішку та вийшло погано, навіть дуже погано.

— Я просто думаю, — цілком невинно відповів він.

— Для тебе це небезпечне заняття.

— Що ми, можливо, неправильно зрозуміли побачене.

Селеста примружилася.

— Справді?

— Звичайно, можливо, дзеркало показувало, що ти закохана...

Вона схопила найближчу книжку.

— ...у бібліотеку! — швидко закінчив Кай.

Книжка полетіла в його бік. Завдяки вампірській реакції хлопець перехопив її двома пальцями, а на обкладинці золотими літерами було написано: «Сто один спосіб розпізнати магічне прокляття».

— Дуже символічно, — зауважив він.

— Я можу показати сто другий.

— Все-таки я хотів би спочатку прочитати перші сто один.

Селеста сердито видихнула. Найгіршим було те, що її серце досі поводилося як зрадник. Варто було Каю усміхнутися, як воно починало битися швидше, мов влаштовувало особисте змагання з витривалості.

Таки, це було абсолютно неприпустимо. По-перше, вона була відьмою десятого покоління. По-друге, старостою Академії. По-третє, мала значно важливіші справи, ніж закохуватися у вампіра, який навіть звичайну склянку томатного соку примудрявся пити так, що половина дівчат їдальні втрачала здатність нормально формулювати речення.

— Давай домовимося, — сказала вона. — те, що показало дзеркало, залишається між нами.

— Добре.

— Ми більше не повертаємося до цієї теми.

— Домовилися.

— І ти перестаєш так дивитися.

— А як я дивлюся?

— Як кіт на сметану.

Кай задумливо схилив голову.

— Селесто, ти щойно порівняла мене з котом?

— Не ображай котів.

Він розсміявся та раптом вона зловила себе на думці, що їй подобається цей сміх. Не його ідеальна усмішка чи аристократична манера говорити і не золотаві очі, у яких іноді спалахувала небезпечна хижа сила, а саме сміх, такий звичайний, щирий, майже хлопчачий.

У такі миті Кай зовсім не нагадував спадкоємця одного з найдавніших вампірських кланів. Він був просто хлопцем, поруч із яким Селесті хотілося залишатися трохи довше та це й лякало значно сильніше за будь-яке чудовисько.

— ВИ ЩО, ПОЦІЛУВАЛИСЯ?!

Крик Марти пролунав настільки гучно, що в сусідньому коридорі хтось упустив підручники. Селеста повільно заплющила очі.

— Марто.

— ЩО?!

— Тихіше.

— Я ТИХО!

— Тебе, мабуть, почули навіть у сусідньому місті.

— Боже мій! Я знала! Я відчувала! Між вами щось є! — Марта притиснула долоні до щік.

— Ми не цілувалися.

— Що? — Подруга завмерла.

— Не цілувалися.

Марта подивилася на Кая, той підняв руки.

— Підтверджую, на жаль...

— Каю! — Селеста різко повернула голову.

— Що? Я підтвердив.

Марта спочатку подивилася на одного, потім на іншу.

І повільно всміхнулася.

Тією самою усмішкою, після якої в Академії зазвичай починалися найгірші плітки.

— Значить, ще не цілувалися.

— Не починай, — попередила Селеста.

— Я нічого не починаю.

— Ти вже почала.

— Просто уточнюю хронологію.

— Яку ще хронологію?!

— Вашої романтичної історії!

Кай несподівано зацікавився.

— А в нас уже є романтична історія?

— НІ! — відповіла Селеста.

— ТАК! — одночасно вигукнула Марта.

— А що тут відбувається? — Денис, який проходив повз із бутербродом, зупинився.