6.3

Ніч уже добряче перевалила за північ, коли вони поверталися до гуртожитків. Алеї Академії потонули в сріблястому світлі місяця, а ліхтарі відкидали на бруківку довгі тіні. Після несподівано теплого вечора між ними більше не висіла та напружена мовчанка, яка супроводжувала кожну попередню зустріч. Вони йшли поруч, не поспішаючи, так наче старі знайомі, але обидва чудово пам'ятали: між ними досі залишалося більше запитань, ніж відповідей.

Кай порушив незручність мовчання першим.

— Отже... я вижив.

Селеста скоса подивилася на нього.

— Поки що.

— Це звучить як погроза і не надто заспокійливо.

— От і не розслабляйся, хай тебе це тримає в напрузі від неочікуваного.

— Можеш хоча б натякнути, що чекає далі?

— Друге випробування не вимагатиме сили. — Вона задумливо постукала пальцем по підборіддю — Та швидкості також.

— Уже краще.

— Але після нього ти дуже пошкодуєш, що погодився.

Кай театрально зітхнув.

— Я починаю підозрювати, що ти отримуєш задоволення, спостерігаючи за моїми стражданнями.

— Трішечки.

— Ти зараз жартуєш?

— Наполовину.

— Ці слова мене бентежать, але не найстрашніше, ніж я міг почути сьогодні.

Селеста засміялася.

— Завтра після занять, біля оранжереї.

— Більше жодних їжаків?

— Не обіцяю.

— Тоді мені варто морально підготуватися.

— Запастись терпінням.

— Воно в мене закінчилося ще тоді, коли один пухнастий клубок оголосив мій черевик своєю приватною власністю.

— Він просто побачив у тобі хорошу людину.

— Вампіра.

— Не прискіпуйся до деталей.

Вони зупинилися біля роздоріжжя. Праворуч височів чоловічий гуртожиток, а ліворуч  був жіночий та на кілька секунд повисла тиша.

Кай усміхнувся.

— Добраніч, Селесто.

— Добраніч, Каю.

— І... дякую.

— За що? — Вона здивовано підняла брови.

— За те, що сьогодні ти бачила в мені не лише вампіра.

Селеста нічого не відповіла тільки ледь усміхнулася і цього було достатньо. Щойно вона переступила поріг жіночого гуртожитку, її зустріла така хвиля галасу, що навіть старовинний годинник у холі, здавалося, обурено затремтів. У цей час на другому поверсі хтось голосно сперечався, а на третьому щось глухо впало, а за мить пролунав відчайдушний крик:

— Не чіпай мою валізу!

— Це моя полиця!

— Твоя? Та ти сюди лише вчора переселилася!

— Не рухай нічого, мене переселили від психопатки!

— Я не психопатка! Я просто люблю порядок!

— Ти підписала мої капці!

— Закрий рота, вони стояли не під кутом дев'яносто градусів!

— Почалося... — Селеста вдихнула повітря та повільно заплющила очі.

Вона ще не встигла піднятися сходами, як назустріч вибігла Марта. Її волосся стирчало в різні боки, піжама була перекошена, а в руках вона тримала... плюшевого фламінго.

— Селесто! Нарешті! Катастрофа!

— Що сталося? Яка саме?

— У двісті восьмій кімнаті громадянська війна!

— Через що?

— Через косметичку. — Марта зробила драматичну паузу.

— Одну? Що це таке...

— Так!

— Звичайну? Чи щось цінне?

— Ні! Лімітовану!

— Звісно... — Селеста потерла перенісся.

— А і я забула, тут така справа: одна сказала, що інша без дозволу скористалася її кремом, а друга відповіла, що то був не крем, а маска.

— Це має якесь значення?

— Для них, здається величезне!

Щойно вони підійшли до кімнати, двері різко відчинилися.

Повз них зі швидкістю урагану вилетіла подушка, а за нею великий м'який ведмедик, потім капець і нарешті... рожева косметичка.

Вона урочисто приземлилася просто до ніг Селести, а у коридорі миттєво стих хаос, бо усі погляди звернулися до старости. Селеста мовчки підняла косметичку, повільно відчинила та усередині лежали десятки баночок, пензликів і тюбиків.

Вона уважно прочитала напис на одному з них.

— "Нічна відновлювальна маска з екстрактом равлика..."

Підвела очі. Одна з дівчат ображено схрестила руки.

— Це був подарунок!

Інша не менш ображено фиркнула.