6.2

Селеста ще кілька секунд мовчки вдивлялася в темне небо. Вітер м'яко розгойдував верхівки старих дубів, а дзвіниця за їхніми спинами ледве чутно поскрипувала, ніби теж уважно прислухалася до майбутньої розмови.

Кай терпляче чекав чудово розуміючи, що вона не з тих людей, які влаштовують загадковість заради красивого ефекту. Якщо вже запросила його серед ночі, то причина справді існувала.

Нарешті Селеста обернулася.

— Моє перше випробування дуже просте.

— Після цих слів зазвичай починається щось дуже складне.

— Тому я й сказала "просте", щоб ти трохи заспокоївся.

— Уже не дуже мені спокійно.

— Ходімо.

Вони повільно рушили вузенькою стежкою, яка вела до старого ботанічного саду Академії. Вночі він виглядав зовсім інакше, ніж удень. Високі кущі відкидали химерні тіні, клумби губилися у сріблястому світлі місяця, а нічні квіти розкривали пелюстки, наповнюючи повітря ніжним ароматом.

За кілька хвилин Селеста зупинилася біля невеликої кам'яної альтанки, а на лавці лежав... кошик.

Кай здивовано підняв брову.

— Не дивись так.

— Я просто очікував чогось... моторошнішого.

— Наприклад?

— Давнього прокляття, привида, родового демона, але кошик... що ж там?

Селеста відкрила кошик. Усередині лежали маленькі баночки з медом, свіжі булочки, сир, яблука, горіхи та ще кілька загорнутих у тканину пиріжків. Він дуже обережно запитав:

— Ми... збираємося...

— Так.

— Влаштувати пікнік?

— Молодець.

Він ще трохи дивився на кошик.

— Я морально готувався до битви за життя.

— Даремно.

— А ти принесла пиріжки.

— Із смачною капустою.

— Це вже навіює щось страшне і непередбачуване...

— Не любиш капусту?

— Я вампір. Це трохи... не моя спеціалізація.

— Не хвилюйся, там ще є яблука.

— Ти безжальна.

— Мені так бабуся казала. Йдемо за мною.

Вона вручила йому кошик та Кай слухняно взяв його.

— І що далі?

— Будемо годувати мешканців Академії.

— Перепрошую... кого?

Селеста мовчки показала пальцем у темряву, звідти вже долинало тихе фиркання. За мить із кущів вигулькнуло маленьке руде їжаченя, потім друге, а за ним ще одне і ще одне.

Кай повільно перевів погляд на Селесту.

— У вас тут... живуть їжаки?

— Двадцять сім.

— Чому саме двадцять сім?

— Двадцять восьмий образився на сову й переселився до лісу.

Кай кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Ти зараз жартуєш? Серйозно?

— Ні, абсолютно я серйозно тобі кажу.

На підтвердження її слів на сусідній гілці незадоволено ухнула сова.

— Добре...

— Не віриш?

— Уже навіть не знаю.

Селеста присіла навпочіпки, ледь чутно клацнула язиком. Із темряви вибіг ще один колючий клубочок, потім білка. На альтанку впевнено застрибнув товстенький сірий кіт.

Кай розгублено озирнувся.

— Це що зараз було?

— Вони мене знають.

— Усі? Навіть кіт?

— Звичайно і кіт.

Почувши це, пухнастий нахаба без жодного дозволу застрибнув Каю просто на коліна.

— Перепрошую... — Кіт голосно нявкнув. — Мені здається, він не питає дозволу.

— Він наш маленький нахаба.

Кай обережно почухав його за вухо, кіт миттєво замуркотів. Селеста за цим уважно спостерігала, мов цього вона й чекала. Від нього не віяло страхом, огидою чи роздратуванням. Вампір, якого з дитинства вчили бути бездоганним спадкоємцем клану, сидів серед нічного саду, гладив кота, годував їжаків шматочками яблук і не соромився цього.

Вона усміхнулася сама до себе.

"Отже, бабуся мала рацію..."

Кай тим часом уже захоплено спостерігав, як маленьке їжаченя незграбно намагалося затягнути до себе шматочок булочки, більший за нього самого.

— Він упертий.

— Найхитріший.

— Нагадує одного знайомого.

— Кого ж? — Селеста хитро примружилася.

— Не знаю... — Він театрально задумався. — Темноволосу відьму, яка вирішила перевіряти вампіра за допомогою їжаків.