Розділ 6. Перше випробування

Ніч повільно опускалася на Академію Святого Арчибальда, загортаючи старовинні корпуси в оксамитову темряву. Денний гамір давно стих і лише зрідка з відчинених кватирок долинали приглушений сміх, шелест сторінок, це ж хтось із учнів ще готувався до занять, а дехто тихцем читав роман під ковдрою, ризикуючи отримати догану від чергового вихователя.

Біля старої дзвіниці панувала зовсім інша атмосфера. Тут було тихо настільки, що можна було почути, як вітер торкається пожовклого листя. Кам'яні сходи, стерті сотнями років, виблискували під срібним місячним світлом, а стара вежа відкидала довгу тінь, схожу на велетенський годинниковий маятник.

Кай прийшов значно раніше, не любив запізнюватися. У його родині це вважалося неповагою, колись батько сказав йому просту фразу:

"Той, хто не поважає чужий час, не вартий поваги до власного."

Відтоді Кай завжди приходив першим. Стояв, спершись плечем на холодний мур і розглядав подвір'я. Попри зовнішній спокій, усередині все було далеко не таким врівноваженим. Усі думки були зайняті Селестою, дедалі менше скидалася на звичайну відьму та сила не мала знайомого присмаку магії. У ній щось було таке... не тиснула, не погрожувала, не вимагала поваги. Просто... існувала. Нотки стародавності, глибокості та магнетизму. Це манило та не зрозуміло лякало. Але тут не про страх сили, а того, що не можливо зрозуміти.

Нарешті за його спиною пролунали рівні кроки. Вони були неквапливими, впевненими й дивовижно тихими. Кай усміхнувся ще до того, як обернувся.

— Ти прийшла.

— А ти, схоже, думав, що не прийду, але не дочекаєшся.

На Селесті був темний светр, вузькі джинси й легка куртка. Волосся, зібране у високий хвіст, тихо погойдувалося від вітру. У місячному світлі її очі здавалися значно світлішими, ніж удень.

Кай кілька секунд просто дивився на неї несподівано для самого себе, шукаючи хоть якусь зачіпку, але ні... не було прихованого наміру чи підозри.

Вона помітила це.

— Щось не так? Чому дивишся так уважно?

— Навпаки, намагаюся зрозуміти, як тобі вдається постійно виглядати такою спокійною.

— Це дуже оманливе враження.

— Справді?

— Усередині я зараз думаю, чи не пошкодую про свою ідею.

— Уже пізно.

— Так-так, і я про це ж.

Він щиро розсміявся і їй подобався цей сміх, такий простий та людський, від цієї думки вона ледь помітно насупилася.

"Стоп. Людський? Селесто, він вампір."

Навмисно, Кай почухав потилицю з таким розгубленим виразом обличчя, що будь-який образ небезпечного хижака остаточно розсипався.

"Ні... ну це вже несправедливо."

Він мав би бути моторошним, а виглядав, мов випадково заблукав дорогою до студентської їдальні.

— Що ти там вивчаєш? — поцікавився він.

— Думаю, що тобі дуже не пасує репутація страшного вампіра.

— Це був удар. — Кай театрально приклав руку до грудей.

— Правда іноді болить. Знаєш?

— Я ціле життя працював над образом. Настільки погано?

— Даремно, ти більше схожий на хлопця, який перепросить навіть комара перед тим, як його вкусити.

Голосно розсміявся і додав.

— Добре, цього я ще не чув.

— Бачиш, я оригінальна.

— Безперечно.

Вони ще кілька секунд просто стояли поруч, а потихеньку між ними нарешті зникала невидима стіна. Це ще не зовсім дружба, але й не схоже на суперницво.

Кай раптом помітив, що вони стоять однаково: схрестивши руки, злегка нахиливши голову і дивляться в один бік.

— Це трохи лякає. — Селеста здивовано глянула на нього. — Ми зараз рухаємося майже однаково.

—  Ти теж це помітила?

Машинально опустила руки і Кай зробив те саме. Потім вона знову схрестила їх і він повторив цей жест. Обоє мовчки подивилися одне на одного та від розгубленості, вони одночасно пирснули від сміху.

— Це така кумедна випадковість, — сказала Селеста.

— Сподіваюся, що не пердражнюєш мене.

— Ні, це ж буде дуже дивно.

— Особливо якщо ми зараз одночасно...

Вони обидва повернули голови ліворуч та запала коротка пауза.

— ...серйозно? — ледь вимовила вона крізь сміх.

— Я цього не планував!

— Я теж!

Вони сміялися вже дуже гучно і напруга, яка супроводжувала кожну їхню зустріч, розчинилася без сліду, а нічне повітря здавалося теплішим.

Селеста повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтися, нагадуючи це сама собі.

"Обережніше, не забувай, навіщо ти його сюди покликала."

Кай теж поступово повернув собі звичний спокій та в душі вже знав одну просту річ: яким би не було її перше випробування... початок вже є. Суть зовсім не в магії чи небезпеці, а в тому, щоб не втратити голову поруч із дівчиною, яка щоразу дедалі непомітніше займала його думки та серце?