5.4

Після тієї ночі Кай та Селеста почали уникати одне одного, принаймні дуже старалися.

Вона свідомо змінювала маршрути між корпусами. Якщо раніше любила скорочувати шлях через внутрішній дворик, то тепер обходила його галереєю. Знаючи, що десятий клас іде до спортивного залу, бувало затримувалася на кілька хвилин у кабінеті старост. Тепер почала приходити до їдальні раніше або на кілька хвилин пізніше, аби не перетинатися з новеньким.

Кай, своєю чергою, теж дійшов висновку, що триматися від Селести на відстані буде найрозумнішим рішенням. Після невдалої спроби використати вампірський вплив він відчував дивне збентеження. Його сила не просто не подіяла, а її відбили так легко, мов він недосвідчений підлітком, а не спадкоємць одного з найдавніших кланів.

Звичайно ж самолюбство постраждало, але ж цікавість рівно навпаки. Тому він наказав собі не наближатися до неї без крайньої потреби.

Здавалося, план був ідеальним та проблема полягала в тому, що Академія мала на це зовсім іншу думку і щоразу, коли вони намагалися розійтися різними шляхами, життя вперто зводило їх докупи.

Селеста виходила з лабораторії, тоді Кай саме заходив до сусіднього кабінету. Коли Кай ішов на тренування, то Селеста несла спортивний інвентар. Вона чергувала в їдальні і тут він саме приходив по чай. Він допомагав переносити книги, а вона шукала ті самі полиці.

Це починало скидатися на чийсь дуже невдалий жарт, вони навіть одночасно потягнулися до дверної ручки, завмерши подивилися один на одного і мовчки зробили крок назад та чемно запропонували пройти першому, у результаті обоє ще хвилину стояли посеред проходу, поки повз них не протиснувся роздратований викладач.

— Якщо ви вирішили вирощувати тут коріння, то хоча б не посеред дверей.

Після цього вони синхронно розійшлися в різні боки. Здавалося Академія тихенько сміялася з них.

Марта давно це помітила і не могла зрозуміти, чому ці двоє поводяться так дивно, але варто одному з'явитися десь у кампусі, то другий дивним чином опинявся поруч.

— Це якась містика, — бурмотіла вона собі під ніс. — Ви що, магніти?

Селеста лише втомлено заплющувала очі.

"Краще б магніти. Їх хоча б можна роз'єднати."

А Кай ловив себе на тому, що починає впізнавати її ще до того, як побачить. Десь зовсім поруч з'являвся знайомий аромат трав, старого пергаменту і дощу і він уже знав, що вона десь близько. Та від цього ставало ще дивніше. Не шукав він її, але щоразу помічав першим.

Одного похмурого дня, коли небо затягнуло важкими свинцевими хмарами, а дрібний дощ тихо барабанив по високих вікнах Академії, обидва майже одночасно вирішили сховатися від метушні.

Не змовляючись і не знаючи про рішення одне одного їхні кроки привели до одного місця - бібліотеки, це найстаріша частиною Академії. Величезні дубові двері приглушено рипнули, пропускаючи всередину.

Тут панував особливий світ. Повітря пахло старими книгами, воском, пилом і сухими травами, які бібліотекарка розкладала між сторінками, щоб уберегти старовинні фоліанти від вологи. Стелажі здіймалися майже до самої стелі, гублячись у напівтемряві. Вузькі дерев'яні драбини ковзали вздовж полиць. Високі стрілчасті вікна пропускали м'яке сіре світло, яке робило бібліотеку схожою на стародавній храм знань.

Час сповільнювався, ніхто не поспішав, не галасував, лиш годинник на стіні цокав тихенько.

Селеста любила це місце, легко думати, дихати та залишатися наодинці зі своїми думками.

Вона повільно провела пальцями по корінцях старих книг, шукаючи потрібний том із легенд про захисні чари і із протилежного боку стелажа інша рука потягнулася до тієї самої книги, пальці торкнулися одночасно та обоє завмерли повільно визирнувши з-за полиці. Знову, вони просто мовчки дивилися одне на одного.

"Та ви знущаєтеся..."

Селеста першою прибрала руку від книги.

— Схоже, бібліотека теж вирішила, що нам нудно.

Кай щиро всміхнувся.

— Починаю підозрювати, що ця Академія має почуття гумору.

— Якщо так, то дуже дивне.

Кай акуратно дістав книгу з полиці й простягнув її Селесті.

— Тобі вона потрібніша.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти прийшла сюди з конкретною метою.

— А ти?

— Я... — Він задумався. — Хотів знайти відповідь на одне запитання.

— Знайшов?

— Ні. — Кай подивився їй просто в очі.

— І яке ж?

— Воно зараз стоїть переді мною. — На його губах промайнула легка посмішка.

— Ти невиправний. — Селеста лише похитала головою.

— А ти дуже вперта.

— Це комплімент?

— Ще не вирішив.

Вона сміливо засміялася, але сміх був коротким, майже нечутним, але щирим і цей звук змусив Кая забути, навіщо він узагалі прийшов до бібліотеки.