Розділ 4. Геніальний план

За триста років існування Академія Святого Арчибальда пережила війни, пожежі, епідемії, зміни влади й не одне покоління учнів. Разом із нею народилися десятки традицій, сотні легенд і лише кілька правил, які не наважувався порушувати ніхто. Їх називали Нічними правилами Арчибальда.

Про них не писали в офіційних статутах і не розповідали на посвяті першокурсників. Викладачі деколи перешіптувались та загадково усміхалися, а старшокурсники відмахувалися словами:

— Краще тобі їх ніколи не перевіряти.

Більшість вважала ці правила звичайними студентськими страшилками, але дивно було інше: навіть найбільші скептики після опівночі дотримувалися їх без жодних нагадувань і це знали всі.

Перше правило. Після другої ночі не ходити Академією наодинці. Старі коридори мають дивну звичку ставати довшими. Іноді настільки, що шлях до власної кімнати займає значно більше часу, ніж повинен.

Друге правило. Якщо почуєш дзвоник після відбою, то не шукай, звідки він лунав. У Святого Арчибальда нічні дзвони давно мовчать. Принаймні... повинні.

Третє правило. Не відповідати, якщо хтось покличе тебе на ім'я із порожнього коридору. Спочатку переконайся, що там справді хтось стоїть... потім озивайся.

Четверте правило. Якщо портрети почали дивитися тобі вслід, краще іди швидше. Якщо вони почали усміхатися... біжи.

П'яте правило. Ніколи не відчиняй двері, яких не було вдень. Якими б красивими вони не здавалися. Яким би знайомим не був голос по той бік та сильною не була цікавість. Старі двері не люблять гостей, ніколи не повертають їх такими, якими забрали.

А найбільшою легендою Академії залишалися... двері Восьмого поверху. У будівлі офіційно було лише сім поверхів. Проте кілька разів на рік хтось із учнів клявся, що після другої години ночі бачив сходи, які вели вище сьомого. Там, де мала бути лише покрівля, а за старими дерев'яними дверима чекало щось настільки давнє, що навіть викладачі уникали розмов про нього.

Одні казали, що за дверима живе сама Академія. Інші, що там ув'язнено істоту, старшу за всі надприродні раси, а дехто шепотів, що ці двері відкриваються лише тим, хто опинився в Академії не випадково.

Селеста ніколи не вірила в казки та бабуся усміхалася на це.

— Найнебезпечніші легенди, онучко, це ті, які всі вважають вигадкою, тому що одного дня вони перестають бути легендами.

Отож, дорогою назад вони вже майже дійшли до кімнати Марти, коли з прочинених дверей сусіднього блоку долинув приглушений сміх.

— Кажу тобі, все вже домовлено.

— Серйозно?

— Ага. Після відбою хлопці відчинять вікно з другого поверху.

— Тільки тихо, щоб чергова нічого не почула.

— Ну хочу я подивитися на новенького ближче!

— І я!

— Кажуть, він живе у двісті чотирнадцятій.

— А якщо не він?

— Знайдемо.

— Головне нам не переплутати кімнати.

Дівчата знову засміялися, Марта ледь стримала сміх.

— Оце так швидкість...

Селеста різко зупинилася та на її обличчі не залишилося й натяку на веселощі. Вона повільно заплющила очі.

"Тільки не це..."

За три роки навчання вона вже не раз бачила, до чого призводили подібні "геніальні" ідеї. Коли дівчата та хлопці починали творити "чудасії" у гуртожитку, а особливо в нічний час, цей прямий посил до порушення, а де порушення чекай на колективне покарання, бо в Академії відповідальність майже завжди була спільною. Якщо хтось один вирішував, що правила існують для інших, наслідки чекали весь курс. Переважно це були: скасовані виїзди, безкінечні чергування, заборона вечірніх прогулянок та додаткові заняття. І зовсім неважливо, винен ти чи ні.

Більшість учнів самі стежили одне за одним через небажання страждати за чужу дурість. Селеста важко видихнула.

"Новенький не прожив тут і двох днів... а через нього вже готові лізти у вікна."

Насправді не через нього, а через власну дурість та від цього легше не ставало. Марта теж перестала усміхатися.

— Думаєш, вони справді це зроблять?

Селеста кивнула.

— Якщо вже домовилися... думаю зроблять.

Вона добре знала цей азарт. Спочатку все починається як жарт, потім комусь хочеться довести сміливість, далі хтось падає з підвіконня або їх ловить комендант. У будь-якому випадку закінчується однаково - катастрофою. Вона вже розвернулася до сходів.

— Ти куди?

— Рятувати наш курс.

— Знову?

Селеста лише приречено зітхнула.

— Бути старостою іноді означає не давати людям зробити дурницю раніше, ніж вони самі зрозуміють, що це була дурниця.

Марта тихо засміялася.

— Інколи мені здається, що ти народилася сорокарічною.

— Ні.