3.3

Кабінет фізики був одним із найсучасніших в Академії Святого Арчибальда. Просторе світле приміщення більше нагадувало університетську лабораторію, ніж звичайний шкільний клас. Уздовж стін тягнулися високі шафи зі скляними дверцятами, за якими рівними рядами стояли колби, пробірки, вимірювальні прилади, моделі атомів, електричні схеми та дивні механізми, призначення яких розуміли хіба що вчитель і найкращі учні.

На кожному столі вже чекали захисні окуляри, гумові рукавички та невеликі лабораторні набори. Академія ставилася до практичних занять із майже фанатичною серйозністю.

Єдине правило, яке всі пам'ятали без нагадувань, звучало дуже просто:

"Якщо щось почало диміти, то поклич учителя. Якщо димить учитель, то тікай."

Ніхто так і не зізнався, хто першим вигадав це правило, але воно передавалося від випуску до випуску.

Пан Орест, викладач фізики, був молодим професором із безмежним терпінням і такою любов'ю до науки, що іноді міг розповідати про звичайний маятник так, ніби йшлося про найвеличніше відкриття людства. На його білому халаті майже завжди красувалися сліди крейди, чорнила або якихось загадкових реактивів. Учні жартували, що за кольором плям можна визначити, яку тему вони вивчатимуть сьогодні.

Перед початком практичної роботи він традиційно повторив правила безпеки: не бігати, не куштувати реактиви, не нюхати невідомі речовини, не змішувати те, що не сказав змішувати вчитель. І найголовніше, не перевіряти, чи справді кислота розчиняє все підряд.

— Це через Дениса? — тихо прошепотів хтось із задніх парт.

— Ні... Це ще до Дениса написали.

— Значить, був прадід Дениса.

Клас дружно пирснув, а сам Денис лише гордо всміхнувся.

— Легенди самі себе не створюють.

Кай уважно розглядав лабораторію. Люди дивували його дедалі більше. Вони добровільно приносили до класу речовини, які могли вибухнути, загорітися або залишити дірку в столі... і називали це навчанням.

"Цікава раса..."

У вампірських академіях усе було значно простіше, там небезпечні експерименти починалися лише після обіду.

Селеста вже звично перевіряла, чи всі реактиви стоять на своїх місцях. Як староста, вона робила це автоматично, навіть не замислюючись. Вчителі давно їй довіряли, а учні звикли, що якщо чогось бракує, Морвейн знайде це швидше за самого лаборанта.

Марта тим часом уважно... розглядала Кая. Настільки уважно, що зовсім забула, навіщо тримала в руках пробірку. Крапля прозорої кислоти тихо зісковзнула на рукав її піджака. Спочатку нічого не сталося, потім тканина почала шипіти.

— Ой...

За кілька секунд на рукаві вже красувалася маленька дірочка.

— Марто... — лише зітхнула Селеста.

Та вже дивилася на рукав із таким щирим здивуванням, ніби кислота поводилася абсолютно не за інструкцією.

— Я її навіть не чіпала...

— Вона сама образилася?

— Схоже, так...

— Ти дивилася не туди.

— Ну...

Марта винувато опустила очі.

— Він дуже гарний...

— Це не новина.

— Ти бачила його профіль?

— Бачила.

— А усмішку?

— Так.

— А плечі?

Селеста повільно підняла голову.

— Марто...

— Що?

— Ти щойно прожгла форму через плечі хлопця.

— Якщо чесно...

Марта подивилася на дірку.

— Воно було того варте.

Селеста не витримала й тихо засміялася.

— Ходімо.

— Куди?

— До гуртожитку. Поки ця дірка не стала більшою за твій ентузіазм.

Дорогою до жіночого корпусу Марта не замовкала ні на секунду. Вона вже встигла придумати, який колір найкраще пасує Каю, у якому гуртожитку він житиме, які предмети любитиме і чому неодмінно стане найпопулярнішим хлопцем Академії ще до кінця тижня. На її думку, шанси всіх дівчат навчального закладу різко зросли... і водночас зникли.

— Ти тільки уяви, скільки їх тепер бігатиме за ним...

Селеста спокійно йшла поруч, тримаючи в руках запасний піджак подруги. Її зовсім не хвилювали зітхання половини Академії.

— Ну й нехай.

Марта різко зупинилася.

— І це все?

— Так.

— Тобі зовсім не цікаво?

Селеста лише знизала плечима.

— Якщо комусь подобається ганятися за красивими хлопцями і це їхня справа.

Її голос звучав байдуже, принаймні саме так їй хотілося, щоб звучав, але промайнула зовсім інша думка - пригадавши розгублений погляд Кая біля кабінету, його щиру вдячність, невпевненість, яку не бачив більше ніхто... і зловила себе на дивному бажанні, щоб хоч сьогодні його залишили в спокої. Селеста насупилася.