3.2

До початку фізики залишалося хвилин п'ять. Коридори Академії гули, мов вулик. Хтось поспішав до кабінету, хтось допивав каву, а біля вікон уже традиційно зібралися любителі обговорити всі новини.

І головною новиною був... Кай. Він навіть не встиг дійти до свого класу.

— Каю...

Перед ним нерішуче зупинилася невисока білявка, стискаючи в руках акуратно загорнуту коробочку. Дівчина так хвилювалася, що навіть бантик на пакуванні тремтів разом із нею.

— Я... це...

Вона глибоко вдихнула.

— Я сама спекла. Тут щось таке смачненьке є для тебе. Мене навчила моя бабуся.

Коридор стих.

"О ні..."

Кай уже знав цей вираз обличчя, це так дивилися на нього ті, кому дуже не хотілося відмовляти і відмовляти він ніколи не вмів.

— Це... сімейний фірмовий шоколадний кекс...

Дівчина простягнула коробочку.

— Можеш скуштувати? А?

Навколо почали пригальмовувати учні, хтось навіть дістав телефон.

— Починається...

— Ставлю десять гривень, що він погодиться.

— Я ставлю двадцять, що вона зараз почервоніє.

— Уже почервоніла.

Кай розгублено дивився то на коробочку, то на дівчину.

"Не можна."

Шоколад... це ж людська їжа. Він, звісно, міг її їсти, але смак був приблизно таким самим, як жувати картон. До того ж після людської їжі вампірам ставало... не дуже.

"Як відмовити?"

— Я...

Вона вже усміхалася.

— Будь ласка.

"Не можу сказати "ні"... Вона ж старалася..."

— Я...

Він подумки благав Армана матеріалізуватися поруч. Не матеріалізувався. Зате за кілька метрів стояла Селеста мовчки спостерігала за цією виставою, потім перевела погляд на Кая, то на коробочку, пізніше на дівчину і тихо зітхнула.

"Безнадійний."

Кай завмер, ніби час навколо раптом сповільнився. Звичайна коробочка з домашнім кексом несподівано стала для нього серйознішим випробуванням, ніж будь-які настанови батька чи суворі правила Ради Старших. Він чудово знав, що мав би відмовити чемно, тактовно, без образ. Але цього він ніколи не вмів.

Його виховували поважати чужу працю, не принижувати слабших і не відкидати щирих почуттів, навіть якщо вони були недоречними. З дитинства йому пояснювали, що сила народжується не лише з гострих іклів чи швидкості, а й зі здатності залишатися шляхетним. Тепер же ця шляхетність зіграла з ним злий жарт. Він відчував себе хлопчиком, який опинився перед складною задачею, де будь-яка відповідь була неправильною.

Погляд мимоволі ковзав від сором'язливої усмішки дівчини до коробочки в її руках, а тоді до десятків очей навколо. Кай майже фізично відчував, як усе більше учнів сповільнюють крок, затримуються біля стін, удають, що розглядають розклад чи щось шукають у телефонах, хоча насправді чекали лише одного, то ж чим закінчиться ця незручна сцена. Усередині наростало знайоме відчуття безпорадності. Він міг перемогти сильнішого супротивника, миттєво зреагувати на небезпеку, але абсолютно губився перед людською щирістю.

Селеста спостерігала за всім збоку, а серце неприємно стиснулося не через дівчину і навіть не через натовп, що вже почав перетворювати чужу симпатію на безкоштовну виставу, а саме через нього.

Вона бачила те, чого не помічав більше ніхто. За бездоганною поставою, спокійним обличчям і ввічливою усмішкою не ховалася холодна впевненість хижака, а лише розгублений хлопець, який відчайдушно шукав вихід, аби нікого не образити. Це було дивно.

Ще кілька хвилин тому вона нагадувала собі, що перед нею вампір, така небезпечна істота, якій не можна довіряти і це коротке відчуття жалю дратувало її ще дужче.

"Не забувай, хто він", — суворо промовив внутрішній голос.

Та впертий клубок під грудьми не зникав. Вона добре знала цей вираз обличчя. Так виглядали люди, які не вміли казати "ні" і завжди брали чужі проблеми на себе. Так колись дивилася її мама, так іноді дивилася бабуся, перш ніж знову пожертвувати власним часом заради інших.

Це було небезпечно... таким людям легко сідали на шию і їхньою добротою користувалися. Хоч Селеста чудово усвідомлювала, що перед нею не людина, а представник одного з найнебезпечніших кланів надприродного світу, на мить їй захотілося просто... врятувати його від цієї незручності.

Вона сама не зрозуміла, коли вже зробила крок уперед.

— Денисе.

— Га?

— Любиш домашню випічку?

— Це питання з підступом?

— Просто відповідай.

— Обожнюю.

— Тоді йди сюди.

Денис слухняно підійшов. Селеста без зайвих церемоній забрала коробочку з рук розгубленого Кая й простягнула хлопцеві.