Розділ 3. Перші враження

— Мене звати Кай Вальтер, приємно познайомитися.

Його голос прозвучав спокійно, впевнено й напрочуд м'яко і мить спортивна зала завмерла. М'яч, який Денис саме підкидав ногою, теж десь безславно покотився вбік. Запала така тиша, що було чути, як десь у кутку гуде вентиляція. Першою не витримала якась дівчина з другого ряду.

— Він... дуже красивий... як з обкладинки журналу, неможливо нагледітись...

— Дуже? Та він нереальний! 

— Які очі... високий... такий...

Двадцять пар очей... ні... тридцять... сорок та усі дивилися тільки на нього.

"І почалося..."

За сімнадцять років Кай навчився впізнавати цей погляд. Спочатку люди завмирають, потім починають усміхатися, а ще за кілька секунд поводяться так, ніби знають тебе все життя.

Вампірська природа була дивною річчю, вона не наказувала людям захоплюватися, лише дуже наполегливо їм це... рекомендувала.

— А волосся бачили?

— Думаєте, у нього є дівчина? — зітхнула якась із дівчат.

— Якщо є, то їй співчуваю. — посміхнулась заворожено інша.

— Чому?

— Бо після сьогоднішнього їй доведеться відбиватися від усієї школи.

Кілька хлопців синхронно закотили очі.

— Ох, ці невгамовні дівчиська... 

— Минулого року так само було через баскетболіста.

— Та ні... той хоча б був не такий... 

— Звідки ти знаєш?

— Бо цей виглядає дуже ідеально.

Кай ледь стримав усмішку.

"Якби ви тільки знали..."

Так було завжди, починалось все із раннього дитинства, вампіри не просто вродливі, а їхня врода була зброєю, також природа дала м'який голос, правильні риси обличчя, плавні рухи та усмішка працювала краще за будь-які слова.

Тому батько роками вбивав йому в голову одне правило: 

"Ніколи не користуйся тим, що закладено природою, не дивися людям довго в очі, не усміхайся занадто широко, не торкайся без потреби, не нахиляйся надто близько, бо люди починають втрачати здоровий глузд, а це вже небезпечно."

— Добре! — фізрук голосно плеснув у долоні. — Припиніть дивитися на нового учня так, мов він остання піца у світі.

Клас засміявся.

— Особливо ви, дівчата. Коло бігу... о ні, два кола бігу... БІГОМ!

— Ми нічого! Знову цей дурний біг... наша косметика потече...

— Авжеж, на фізкультурі це не важливо, починаємо розминку та бігати!

— Ми просто знайомимося.

— Поглядом?

— Це сучасний метод спілкування.

— Я вже шкодую, що запитав... все починаємо руханку, щоб кров по тілу правильно рухалась, бажано зразу в голову.

"Якщо людина починає дивитися на тебе довше, ніж на власний телефон, ти перестарався."

Тому Кай чемно всміхнувся рівно настільки, щоб не зомбіфікувати половину класу. Не минуло й хвилини, як біля нього матеріалізувався високий світловолосий хлопець.

— Денис, я тут найкращий із свіх хлопців. Бачу у мене тепер є конкурент чи союзник?

Кай ледве встиг потиснути руку, як почув:

— Футбол?

— Люблю.

— Волейбол?

— Граю.

— Баскетбол?

— Інколи.

— Біг?

— Так.

Денис замислився.

— Тоді ти мені подобаєшся.

"Я навіть не знав, що проходжу співбесіду."

З іншого боку вже підбігла дівчина, така невисока, злегка рудувата, усмішка широка, що нею можна було освітлювати коридори.

— Я Марта, якщо загубишся гукай... я знайду. Я люблю знаходити рішення з різних дивних ситуацій.

"Оптимістично."

— Якщо захочеш кави, то покажу найкращий автомат. Або розкажу, які у найшій їдальні суперові смаколики.

"Ще оптимістичніше."

— Якщо...

— Марто.

Один спокійний голос без крику чи суворості, але дівчина одразу замовкла.

— Добре...

"Цікаво..."

Кай повернув голову, біля кошика з м'ячами стояла вона та що вже з першого погляду його непокоїла, це Селеста. Єдина людина в залі, яка не дивилася на нього так, мов він щойно зійшов із рекламного плаката.

Спокійно складала інвентар, підготовлюючи для нових учнів, що приходять сюди щогодини.

"Нарешті нормальна людина."

Він підійшов ближче.

— Привіт, тобі щось допомогти?