Розділ 2. Та, що бачить істину

Люди були дивними, так вважала Селеста Морвейн.

Щоранку вони поспішали до академії зі склянками гарячої кави, скаржилися на контрольні, закохувалися не в тих людей, обговорювали серіали й будували грандіозні плани на вихідні, ніби завтра неодмінно настане.

Вони не помічали демонів, які проходили поруч, не відчували запаху перевертнів, не здригалися від присутності вампірів. Їхній світ був напрочуд... спокійним.

Іноді Селеста навіть заздрила їм, бо вона жила одразу у двох світах; у людському і справжньому.

Надприродних істот було значно менше, ніж людей.

Демони майже не втручалися у людські справи, віддаючи перевагу угодам і тіням.

Вампіри з'являлися серед людей украй рідко. Давні закони забороняли їм жити поруч із людьми без дозволу Ради Старших. Більшість обирала свої закриті території, де століттями майже нічого не змінювалося.

Натомість перевертні... із ними було набагато складніше. Вони чудово вдавали звичайних людей: працювали, навчалися, створювали сім'ї та варто було емоціям узяти гору, як звір усередині нагадував про себе.

Тому вже багато поколінь відьми підтримували між світами хитку рівновагу. Вони не керували перевертнями, не були їхніми господарями. Відьми лише допомагали стримувати внутрішнього звіра, створювали захисні обереги, проводили ритуали під час повного місяця й стежили, щоб жоден молодий перевертень не втратив контроль. Так вимагав Старий Договір, кожна сторона виконувала свій обов'язок, бо інакше світ давно потонув би в хаосі.

— Селесто!

Дівчина відірвалася від книги.

— Ти знову читаєш на ходу, — засміялася її подруга Марта.

— І що?

— Минулого разу ти врізалася у двері.

— То були дуже різкі двері.

Марта лише закотила очі.

— Коли-небудь твоє почуття гумору тебе погубить.

— Ні.

— Чому?

— Бо спочатку воно погубить когось іншого.

Селеста Морвейн навчалася в одинадцятому класі й уже другий рік була старостою академії.

Не тому, що прагнула влади. Просто ніхто інший не мав такого порядку в голові.

Вона пам'ятала розклад кожного класу. Знала імена всіх учителів. Могла за п'ять хвилин організувати благодійний ярмарок, спортивні змагання чи евакуацію всієї школи. Учні жартували, що якщо директор колись піде у відставку, академія цього навіть не помітить.

Селеста й так уже половину роботи робить замість нього. Вона завжди приходила першою. О сьомій ранку вже відчиняла двері учнівської ради, поливала вазони, перевіряла пошту, розкладала документи, пила какао без цукру і після цього дозволяла собі почати навчальний день.

— Ти коли-небудь запізнювалася? — якось запитала Марта.

Селеста замислилася.

— Один раз.

— Серйозно?

— Мені було чотири.

Її життя давно навчило дисципліни. Батьків вона майже не пам'ятала: мама загинула, коли Селесті було три роки, а батько десь приблизно через рік.

Їхню смерть офіційно назвали нещасним випадком та бабуся ніколи в це не вірила.

— У нашому світі, дитино, випадковостей майже не буває, — повторювала вона.

Саме бабуся Софія виховала Селесту. Така строга, розумна і одна з найсильніших відьом свого покоління. Вона ніколи не дозволяла онуці покладатися лише на магію.

— Справжня відьма спершу думає.

Потім спостерігає та після цього чаклує.

Селеста запам'ятала ці слова на все життя, до шістнадцяти років вона вже вміла створювати захисні печаті, гасити прокляття нижчого рівня, відчувати залишки магічної енергії і головне бачила справжню сутність будь-якої надприродної істоти.

Дар, який не передавався в їхній родині вже понад двісті років. Через нього бабуся постійно хвилювалася.

— Нікому не показуй, що бачиш більше за інших.

— Чому?

— Бо ті, хто має секрети, найбільше бояться тих, хто здатен їх викрити.

Селеста чудово володіла собою, не панікувала, не кричала, не приймала поспішних рішень і коли поруч проходив молодий перевертень, чий звір ось-ось міг вирватися назовні, вона лише непомітно стискала в кишені маленький срібний оберіг.

Спокій був її найсильнішою магією, і тому бабуся часто казала:

— Ти успадкувала не мій характер, а моє терпіння.

Цього ранку все було так само. Сонце освітлювало старі корпуси академії. Учні поспішали на уроки.

Хтось сперечався через домашнє завдання, хтось біг до спортивної зали, а хтось знову забув змінне взуття.

Звичайний день... майже, бо вже після великої перерви до академії мав прибути новий учень.

Селеста лише побіжно переглянула його особову справу.

Кай Вальтер. Переведений із приватної школи, відмінник, спортсмен і жодного дисциплінарного порушення.