1.4

Наступні три дні промайнули швидше, ніж Кай був готовий їх відпустити.

У маєтку панував незвичний рух. Слуги переносили валізи, перевіряли документи, готували новий гардероб, що нічим не вирізнявся б серед людської молоді. Дорогі костюми аристократа змінилися простими сорочками, джинсами, кросівками та спортивними куртками.

— Люди так справді ходять? — Кай скептично розглядав темно-синє худі.

Арман поправив комір.

— Якщо хочете залишитися непомітним, доведеться змиритися.

— У цьому я виглядаю так, ніби мене викрали.

— Це називається "повсякденний стиль".

— Жахлива назва.

— Не сперечатимуся.

Щоранку починалося однаково. П'ята година починалась з тренувального двіру: двобій, біг, фехтування, рукопашний бій, навіть за вампірськими мірками Кай був винятком. Високий, широкоплечий, із добре розвиненою мускулатурою, він рухався легко, ніби тіло не мало ваги. Довге темне волосся спадало на чоло після тренувань, а золотаві очі уважно стежили за кожним рухом супротивника.

— Ви стали швидшими, — похвалив Арман після чергового спарингу.

— Бо хочу швидше тебе перемогти.

— Це похвальне бажання.

— І коли це станеться?

Арман удавано задумався.

— Приблизно... років через сто.

Кай засміявся.

— Дуже оптимістично.

— Для мене десь так.

Увечері вся родина збиралася за довгим столом. Попри суворі правила, ці вечері були чи не єдиним часом, коли титули відступали на другий план.

— Кай, — хитро всміхнулася Лівія. — Я прочитала людський журнал.

— Співчуваю.

— Там пишуть, що для популярності потрібно викладати красиві фотографії.

— І?

— Я вже зробила тобі акаунт.

Кай мало не вдавився соком.

— Що?!

— Я навіть придумала опис.

— Не хочу цього чути.

— "Таємничий хлопець. Люблю вечірні прогулянки, червоний колір та... кров'янку."

За столом пролунав сміх, навіть Адріан ледь помітно всміхнувся.

— Лівіє, — спокійно промовив він.

— Так, дядечку?

— Якщо ще раз пожартуєш про кров, твій телефон зникне до кінця століття.

— Зрозуміла.

Вона чемно кивнула та минуло три секунди.

— А можна хоча б про кетчуп?

Тепер не стрималася навіть Елеонора, після вечері мати непомітно затримала Кая.

— Ти схуд.

— Через тренування.

Вона поправила його волосся, як робила це ще в дитинстві.

— Не забувай відпочивати.

— Обіцяю.

— І...

Вона замовкла.

— Якщо стане важко... не тримай усе в собі.

Кай лише кивнув. Він не сказав того, що давно крутилося в голові.

"А якщо важко стане вже першого дня?"

Уночі він сидів у своїй кімнаті над товстим блокнотом та на першій сторінці великими літерами було написано:

ПЛАН ВИЖИВАННЯ.

Пункт перший.

Не привертати уваги.

Пункт другий.

Не показувати надприродну швидкість.

Пункт третій.

Не дивитися людям у шию довше двох секунд.

Пункт четвертий.

Нікому не розповідати, хто я.

Пункт п'ятий.

Не заводити близьких друзів.

Пункт шостий.

Жодних романтичних стосунків.

Він перечитав останній рядок і фиркнув.

— Наче хтось взагалі захоче зустрічатися з вампіром...

Арман, який саме зайшов перевірити валізи, кинув погляд на блокнот.

— Молодий пане...

— Що?

— Ви щойно кинули виклик долі.

— У сенсі?

— Варто лише сказати: "цього точно не станеться", а як життя неодмінно доведе протилежне.

Кай закотив очі.

— Не настільки ж.

Арман лише загадково посміхнувся, до від'їзду залишалося кілька годин.

Стоячи біля панорамного вікна, Кай вдивлявся в темний обрій, він не знав, що чекає попереду. Усе його життя було розписане наперед: навчання, тренування, обов'язки, рада Старших, майбутнє лорда, але академія... вона не входила до цього ідеального порядку. Там будуть люди, які не вклонятимуться його прізвищу. Учителі, яких не цікавитиме його походження. Однокласники, які не знатимуть, що перед ними спадкоємець одного з найвпливовіших вампірських кланів.