1.3

Кай стояв на відкритій галереї східного крила, спершися руками на холодний кам'яний парапет. Звідси відкривався краєвид на весь маєток Вальтерів: темні сади, сріблясті фонтани, сторожові вежі та безкраї ліси, що належали їхньому клану вже багато століть.

Він знав кожну стежку, камінь, статую та вперше за сімнадцять років дивився на них так, ніби прощався.

— Ви не спали всю ніч, молодий пане.

Глибокий, спокійний голос змусив його усміхнутися.

— Ти теж, Армане.

Чоловік лише ледь схилив голову. Арман служив роду Вальтерів понад двісті років. Колись він був лицарем клану, згодом особистим охоронцем Адріана, а тепер став наставником і тінню Кая: не батьком, не другом, але кимось набагато ближчим.

Арман навчав його тримати меч, пояснював, що страх не робить слабким та мовчки сидів поруч, коли після першого полювання Кай не міг пробачити собі, що мало не втратив контроль.

— Ваш батько хвилюється.

Кай тихо пирхнув.

— Це тепер так називається?

— У його випадку, саме так.

— Він жодного разу не сказав, що пишається мною.

— Зате жодного разу не засумнівався, що ви впораєтесь.

Кай замовк. Арман завжди знаходив такі слова, після яких сперечатися ставало безглуздо.

— Ти ж знаєш, що я не хочу їхати.

— Знаю.

— Тоді чому ніхто не питає, чого хочу я?

Арман відповів не одразу.

— Бо ви народилися не в тій родині, де можна дозволити собі таку розкіш.

Кай гірко посміхнувся. Він чув це з дитинства.

"Вальтери не скаржаться."

"Вальтери не тікають."

"Вальтери відповідають за інших."

Іноді йому здавалося, що він народився вже дорослим.

— Ви знаєте, чому лорд так суворий? — тихо спитав Арман.

— Бо він лорд.

— Ні.

Кай здивовано подивився на нього.

— Бо найбільше він боїться одного дня втратити вас.

Хлопець мовчав.

— Він не вміє про це говорити. Тому навчає вас бути сильним.

— Дивний спосіб любити.

Арман ледь усміхнувся.

— Вампіри взагалі дивно люблять.

Кай тихо засміявся.

У цей момент тишу порушив знайомий голос.

— Ой-ой... Наш майбутній правитель сумує?

Кай навіть не обертався.

— Доброго ранку, Лівіє.

Його кузина майже підстрибом підійшла ближче. Лівії було лише шістнадцять, але характеру вистачило б на цілий клан. Руде волосся вибивалося з ідеальної зачіски, а в очах завжди світилися пустощі.

— Кажуть, тебе висилають до людей.

— Не висилають.

— А шкода, це б звучало веселіше.

Арман ледь кашлянув, приховуючи посмішку.

— Я вже навіть приготувала подарунок.

— Боюся запитувати.

Вона простягнула маленький згорток.

— Відкривай.

Кай розгорнув папір та усередині лежав... часник. Він повільно підняв очі.

— Серйозно?

— Ну а раптом люди повірять усім цим дурним легендам?

Арман уже відвернувся, щоб приховати сміх.

— Лівіє...

— Що?

— Ми не боїмося часнику.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо твій вираз обличчя безцінний.

Кай похитав головою.

— Ти колись дорослішаєш?

— Сподіваюся, ні.

Вона ще раз оглянула кузена з ніг до голови.

— До речі... Я уклала парі.

— Уже боюся.

— Даю тобі три дні.

— На що?

— За три дні люди зрозуміють, що ти дивний.

— Дякую за віру.

— Чотири дні, якщо знайдеш собі дівчину.

Арман не витримав і тихо засміявся.

— А якщо не знайду?

— Тоді повернешся таким самим нудним, як зараз.

Кай примружився.

— Знаєш, кузино...

— М-м?

— У дитинстві ти казала, що вийдеш за мене заміж.

Лівія застигла, Арман із цікавістю перевів погляд на дівчину.

— Це було... коли мені було п'ять!

— Але ж казала.

— Я тоді ще не знала, який ти зануда!