Лілія

Моя мама завжди казала, що Діва Марія дуже любила лілії, тому й не дивно що вони настільки красиві, божественні і вільні. Святі не можуть любити погане і страшне. Всі ми знаємо, що ім'я більше аніж слово. Так от її звуть Лілія. Якось так солодко і приємно, як небесний дзвіночок. Чомусь одразу уявляється посмішка якась не манірна, а щира. Уявімо жінку, яка сидить на ганку будинку зручно вмостившись, у кріслі і в'яже внучці жилетку. То бабуня-солодуня, яку ніжно внучка Маринка називає Лілі. А тепер років двадцять назад. Жінка у сірому брючному костюмі з блакитним кейсом поспішає на роботу. -Це наша пані Лілія прийшла, - промовляє секретар Петро ще одному клієнту. А тепер ще трошки назад. Мрійлива студентка-волонтерка Лілька у спортивних штанях намотує третє коло. А завтра іспит і вона зовсім не готова. Байдуже наша дівчинка впорається. Повертаємось зовсім на початок. Мама шукає свою маленьку Лілюню, яка заховалась. Вони отак часто граються в хованки у заміському будинку. От і визирнуло замурзане обличчя малої бешкетниці. -Біжи сюди моє щастячко! Вона знала як назве доньку ще в школі. Бо те ім'я так мило звучало, хоча це не означає, що сина вона не хотіла. У щедрівці співаємо про лелію і на іконах її бачимо на раз, бо квіти ті люблять святі. А чомусь у наш час квіткове ім'я рідкісне, всюди тобі Олени, Марії, Оксани, Вікторії. Лілія якось вибивається і майорить легкістю і чистотою. Але то не запорука, бо те що люблять святі не завжди святе. Додаймо загадковості.