Так звучить дім

Вокзал зустрів Андрія вранішньою прохолодою. На зважаючи на те що був липень він навіть подумав чи не одягти йому маску, щоб було тепліше йти додому. Вологе повітря дванадцяти градусів обдало його ознобом. звичайно, в Дніпрі звідки він виїхав на початку мандрівки вночі нижче 23 не опускалась вже два тижні. 

Так було холодно, але і радісно, чим більше він замеразав, тим більше відчував що він оживає. Рідна прохолода. В рідному місті. Скільки він тут не був років три чи чотири. Небо ще навіть не сіріло, хоча годинник показував за четверту, ще один контраст з Дніпром. Побачити вийде не багато. Але натомість в пам’яті почали спливати звуки. 

Скільки разів він проходив через вокзал в місто. Наче в спину прозвучав рідний збільшений тризвук після чого той самий дикторський голос що в дитинстві оголосив про відправлення потягу. 

Потім закричала сова, і їй в такт противно пронизуюче заверещали совенята. Андрій пригадав, як він колись лякався їхнього моторошного писку, коли повертався о десятій після репетицій перед концертом. Десь загавкала собака, він спробував вгадати, чи це той самий пес який його проводив хвилин десять, чи його вже давно не має. 

Але найбільше його потішив вітерець, який нашіптував листям дерев під якими він ходив в школу, в музичну, а потім в училище, що Андрій, нарешті, вдома. Йому захотілось бігти, стрибати від цього рідного шелесту. Він хотів кричати “Я вдома” і щоб всі однокласники, почули та прокинулись від його крику. Всі знайомі, та взагалі всі хмельничани почули, що він повернувся.  

Ці дерева шелестіли не так поважно та офіційно, як в Харкові, не так титуловано та старовинно, як в Києві, і точно не так істерично, як в Дніпрі, де дерева то взагалі випадковість. Особливо дико вони виглядають в дніпровських степах. Наче вони помилково там виросли, й при першій же можливості заберуться з полів разом з усіма корінцями та листям, щоб залишились лише безкраї недоторкані степи. Люди та села там чомусь виглядають так саме – випадково.

А тим часом дерева шелестять шепочуть Андрієві, вітають його вдома. Він раптом пригадав свої дитячі спроби опанувати вітер. Андрій дмухнув між свої розставлені пальці та прошепотів “Дуй, друже”. І вітер подув. І чоловік як і в дитинстві намагався відгадати, чи то справді вітер його слухає, чи просто збіг обставин. 

Але найбільше він чекав не цих звуків. Він вже майже підійшов до свого 14 поверхового будинку, де напевне спала мама, як довкола запала абсолютна тиша. Ні вітер, ні собаки, ні дерева, ні сови, ні які інші птахи її не порушували. Андрій зупинився, щоб не його кроки також не знищили цю магічну тишу та підняв свій погляд на небо. Там засірівся світанок.