В одному з попередніх есе-притч, я згадав про епічні фрази, які змінили моє життя.
Так вже вийшло, що я вам розповів вже про фразу, яку почув зовсім недавно.
Але першу таку фразу мені сказали багато-багато років тому, в розквіті моєї юності.
Я все життя проходив на музику, тому весь мій вільний час теоретично був зайнятий, якщо не грою на баяні, то додатковими уроками. А в молодшого брата не було крім школи нічого. Він обожнював спорт, але за станом здоров’я йому були не рекомендовані тренування.
Якось ми гуляли та зайшли в ОЦНТТУМ. В моїй пам’яті я туди його завів. Проте як було на справді зараз вже не пригадаю.
Колись паралельно з музикою ходив кілька разів на моделювання, можливо хотів його туди відвести, чи на радіогурток. Керівника того гуртка ніде не було, а проходив інший дядько і забрав його на фотогурток. Ось так і почалось наше знайомство з величезною родиною станції.
Фотограф Геннадій Валерійович дуже мудра людина. Яка простою мовою нам доносила прості, та дуже важливі істини. Серед того, що він розповідав було занадто багато всього про що хочеться написати, але це часто стосувалось політики чи про пропащої молоді та її звичок. Від нього вперше я почув про міру та про золоту середину як життєві принципи для виживання творчої людини.
Перед новим роком до нас зайшли дівчата з дизайнерського гуртка, і запропонували нам взяти участь в якомусь спектаклі. Я вже не пам’ятаю що саме ми тоді ставили. Але то було круто, неймовірний досвід, від малювання та латання гігантської декорації, до репетицій; від сміху та нездорової істеричної радості нас, дітей, до справжніх сліз керівниці цього гуртка та, в колишньому, декоратора Одеської опери, Ірини Володимирівни. Ми ж бо ніколи не відносились достатньо серйозно, а театр вона любила понад усе в своєму житті.
Так ось. Одного чудового весняного дня я прийшов на станцію та відразу зайшов до дизайнерів. Там було мало людей. Я пробігся поглядом по усіх картинах, які лише після пильного огляду відкривали свої секрети. Наприклад, Ярило-Сонце здалеку відблискував промінчиками, та лише зблизька можна було побачити, що усі його жовтогарячі відтінки були висипані з дрібно нарізаних металевих дротиків, а ще там був Водяний, він причаївся у своєму царстві в оточенні мавок – паперових ляльок. Весь водяний був покритий пухирями наче велика жаба, а то були обережно вирізані та приклеєні пухирці з під таблеток.
Кожного разу, коли я бачив ці величні шедеври створені іншими дітьми, мені хотілось також зробити щось красиве. І я часто приходив, брав листочка і щось по ньому рейдав.
Здебільшого в мене нічого не виходило. Та я й не старався. Я тоді ще свято вірив у прихід моєї художньої музи, яка візьме мене за кисть та поведе рукою, та як створить чіткі контури, які потім перетворяться в прекрасні барвисті картини. Але вона не приходила. І я далі рейдав всілякі квіточки та мініабстракції ручкою.
Якось Ірина Володимирівна побачила мої муки-старання та запитала:
– Діма, а що ти малюєш?
– Не знаю. – Чесно сказав я їй, бо я справді не знав. Мені хотілось малювати заради процесу, а не кінцевого результату. Здебільшого на цьому подібні діалоги закінчуються та не того разу.
– А навіщо ти малюєш, навіщо це робиш? – запитала вона мене.
– Просто так. – відповів я, і знову на 100% чесно.
Вона подивилась на мене довгим поглядом з висоти своїх не молодих вже років, та великого життєвого досвіду, який привів її на керівництво дитячого гуртку в Хмельницькому, і дуже серйозно та строго сказала:
– Діма, ніколи нічого не роби в цьому житті просто так.
***
Чи слідував я цим словам все своє життя після того нашого діалогу? Звичайно що ні. Зараз мені здається, що вона тоді сказала мені їх в майбутнє, для моїх теперішніх вух. Щоб навіть, якщо я не до кінця розумію, що саме мені робити, я не робив нічого просто так.