Про що мовчать старі фото

 Мені здається, що я пам’ятаю ледь не кожен свій вдалий кадр. Також вкарбувались в пам'ять і всі дорогі для мене знімки. Я їх не передивлявся сотні разів і точно навмисне не намагався запам'ятати. Проте зараз, коли пишу, перед очима калейдоскоп із безлічі муміфікованих моментів на глянцевому і матовому, кольоровому чи чорно-білому папері. І мій мозок не просто тримає цей архів в голові, він ще й поділив їх на теки: «особливі», «улюблені» і «тривожні».

Перші дві теки або занадто особисті, або цікаві тільки мені. Тому нехай далі залишаються в пам’яті. А от остання тека особлива — це фото які я майже не пам’ятаю, це фото з дитинства — чорно-білі картки з дідусевих альбомів. Дідусева навіки втрачена пам'ять про друзів, яких теж вже давно не має, про товаришів по службі, про сусідів по палаті у військовому госпіталі, про безліч родичів. Я пам’ятаю тільки власні враження від цих фото. Всі максимально строгі, без зайвих, звичних для сьогоднішніх соцмереж вишуканостей та потворностей; без фото їжі, нігтів та пейзажів. Просто люди стоять в ряд, поруч, або самотні портрети, і кожна картка ретельно підписана дідусевою рукою.

Хто вони, Бондарі Андрій та Микола (колгосп "Стецьки", тракторний двір, 4.07.1954 р.), Петро Валентинович Карась (госпіталь, Капустин, червень, 1976 р.) і т.д.?

Безліч людей, долі яких пересіклись колись з долею дідуся, безліч чужих втрачених навіки історій, безліч німих для мене імен та прізвищ.

Дідусевий фотоальбом — колекція уламків загублених у водах Лети душ, які збереглись завдяки лупатим муміфікаторам часу. Сотні історій, які вже ніхто не розповість.

Так, не розповість. Але коли озираюсь довкола, або дивлюсь на себе в дзеркало, то бачу, що ці історії продовжують жити в нас, в їхніх нащадках.