Основна частина

В кінці 70-х років минулого століття молодь Радянського Союзу попала під «тлетворное влияние Запада»(рос.). Такий штамп виходив від кремлівських ідеологів. Справді, американські джинси, «Біттлз», «АББА»  та «Боні-М» заполонили тоді мозок радянських молодих людей і стали брати верх над комуністичним маразмом. Футболка чи сумка з іноземними написами була атрибутом стилю і належністю до тих, хто вміє жити краще.

Саме в цей час у нашу країну стали завозити кольорові поліетиленові пакети із зображенням відомих закордонних співаків, груп, а часто просто з їх назвою. Пакет носили в руках, як дамську сумочку. З ним ходили на танці, в кіно, в гості, гуляли по вулицях.  Його берегли, не клали чогось важкого, щоб краще і довше зберігався, клеїли-ремонтували коли він рвався. Він коштував добрих грошей і далеко не всі могли дістати таку обновку. У магазинах він не продавався. Треба було мати блат, щоб його купити. Для багатьох це було мрією і предметом заздрощів.

В жіночій бригаді ізолювальників працювала сімнадцятирічна дівчинка  Валюша, яка дуже любила ходити в міський парк на танці і мріяла дістати пакет з фото групи «АББА».

На танцях було так заведено, що модні дівчата ставали в кружок і танцювали «шейк», а в середину кругу ставили свої пакети, як символи своєї успішності, своїх можливостей.

Валюша була дуже гарненькою дівчинкою-лялечкою. Підстрижена під «мальчика» (рос.), зі стрункими ніжками, в короткому платтячку – вона зводила з розуму всіх хлопців. Але переваги не давала нікому. Здається, жила одними танцями, хоча це не заважало бути їй дуже працьовитою.

На початку літа в  бригаду підкинули на допомогу двох зеків-хіміків.  Це ті, що вже відсиділи в тюрмах та колоніях частину свого строку, а потім їх селили у спеціальних гуртожитках з міліцейським наглядом та посилали на будівельні роботи.

Міша Фікса займався в бригаді влаштуванням риштовок, на які вилізали дівчата, аби ізолювати труби, що високо піднімалися над землею.

Фікса мав років з двадцять п’ять, більшість яких провів по тюрмах за злодійство та бійки. Був весь у зеківських наколках, мав гнилі зуби, говорив, вставляючи в мову жаргонні словечки. Віяло від нього агресією.

А як не брати те все до уваги, то можна було б сказати, що він був ще так – «нічого собі». Мускулястий, засмаглий від щоденної роботи на сонці.

Валюша впала йому в око з першого дня роботи в бригаді. Він всіляко намагався привернути її увагу, але робив це марно.

Хтось підказав Мішці, що Валюша мріє про пакет з улюбленою групою.

І він його дістав. Де взяв – невідомо, але приніс і при всіх подарував дівчині.

Та зраділа подарунку. Аж стрибала від задоволення.

Фікса підходи знав. Виждав до вечора і запросив Валюшу піти з ним в парк прогулятися. Дівчина, прийнявши подарунок, по простоті душі відмовити не змогла.

На другий день Валюша прийшла якась зажурена і трохи наче змарніла. На розпитування не відповідала. Що там було між нею і татуйованим кавалером на прогулянці – ніхто так і не дізнався, але Фікса почав відноситися з того часу до дівчини, мов до своєї власності. Дозволяв собі відверті приставання, напускну грубість, ревниво перехоплював погляди інших чоловіків. Видно було, що межу між ним і дівчиною було перейдено.

В обідню перерву Фікса відводив дівчину далеко за великі баки-цистерни, які височіли на території будівництва.

Валюша поверталася звідти з припухлими губами, ніяковіла від чужих поглядів. Фікса ж приходив з масними очима і вдавав з себе героя.

Побачивши, до чого йдеться, дівчата вирішили поговорити з Валюшею.

– Шо ти робиш, Валю? Схаменися, поки не пізно. Не встигнеш зоглянутися, як він знову піде в тюрму. Дивись, а то ше й в карти тебе програє. Не губи своєї молодості, – вмовляли вони.

– Запізно вже... Та й боюся я його. Сказав, шо коли кину, то вб’є. А може він ше виправиться?.. Мені здається, шо він в душі добрий.

Що тут було робити? Спостерігали жінки мовчки, ждучи, що воно дальше буде.

Тим часом Фікса перестав зовсім звертати на всіх увагу і підкоряв дівчину на очах. Інколи став говорити з нею наказним або грайливим тоном, заставляв щось подати чи принести.

Правда, подарував їй золоті сережки й кулон.

Пройшло ще декілька днів і на будівельну площадку  нагрянула міліція. Приїхало їх п’ятеро. В автобусі із закритими вікнами. Всі здоровезні на вигляд, з нахабними очима.

Забрали Фіксу в автобус. Відвезли за баки. Хтось чув, як нещадно й довго його били і як він страшно кричав.

Через годину привезли назад. Скинули коло бетонних плит і сказали, щоб ніхто не підходив, нехай відпочине, а вони незабаром за ним повернуться.

Як тільки автобус від’їхав, до Фікси нагрянули його дружки. Такі самі, як він, в тюремних наколках. Розмова у них була жорстокою.

Звинуватили дружки Фіксу, що не видержав він міліцейських побоїв, здав їх:

– Ти чо, Мішаня, здав нас мєнтам? Не міг і години протриматися? Слабак!

– Ви ж самі бачили – мусора мене ледь без пєчєні не оставили? Шо я міг? Та й не сказав нічо такого, про вас ні слова, про себе тільки.