І

        Валука повільно походжав по великій кам’яній церкві. Його мантія черкала підлоги, а його довге волосся зібране у хвіст заді почало сягати поясниці.

        Фіолетові вітражі пропускали крізь себе сонячне світло й розбирались об ту саму гранітну підлогу, по якій ступав сам верховний жрець Культу Кози-Диявола – Валука Бігаса.
        Він йшов довгим коридором, який з’єднував залу із кабінетом Тиміша.

         Валука знав Знав Тиміша, ще з дванадцяти років. Ще коли Бігаса був звичайним хлопчиком і старанно вчився. Батьки завжди казали, що з нього виросте Нормальна Людина. Він був дуже розумним як на свої літа. Але був дуже боязким, рідко дивився людям в очі, забував як говорити коли на нього дивляться й любив тікати.

           Він казав, що не хоче бути з ним, що відчуває кожен погляд як лезо. Але батьки не звертали на це уваги, але й діти у цьому віці були дуже жорстокі.
           Валуку ніколи ніхто не ображав і не кепкував, всі знали, що він просто дивний.
           Сам хлопчак любив малювати себе сірим вовком у якого зі спини ростуть крила, а серед морди був великий ріг. Нікому він про це не розповідав, у нього було четверо приятелів, які жили по сусідству, це були звичайні діти, тому і Валука дуже старався сподобатись їм. Але для них він був просто – дурко. Хлопчак Валука був і справді дуже обдарованим, як для своїх літ. Проте, на вигляд був зовсім звичайним: середній зріст, великі карі очі, волосся, яке тоді було ще зовсім коротким дивного пшеничного кольору, із оливковим відтінком.
           Рухи його були зовсім не узгоджені та різкі, хаотичні. Тому він думав, що його тіло живе окремим життям, і спробував описати ці дімки ручкою на папері. Але не знав, що це була погана ідея.

          Тому, що його записи знайшли його чотири товариші і розповіли всім про химерні думки Бігаси.  Валука стикнувся із хмарою гніву й жорстокими насмішками, які лунали звідусіль. Всі діти групувались навколо нього, а сам хлопчик так і не розумів, що зробив не так. Це тривало сімнадцять днів, допоки одного разу підчас звичних слів йому на плече поклав хтось свою гарячу руку. Це був хлопчик із дивною зачіскою на бік, пустельними очима й не менш дивним іменем – Тиміш.
          Тиміш говорив чітко і ясно, чудернацьким дитячим голосом, взявся розповідати Бігасі про , що не така доля чекає його, що він має набратись мужності. І відкриється йому велика сила – правда, якщо натомість Тиміш отримає душу Валуки.

         Від того дня юнака було не впізнати, він став поводитись більш розкутіше, не жалів слів. Тільки його очі стали як блискавиці, які раніш були каро-зеленими стали пустельно-оранжеві.
         Валука все йшов наспівуючи пісню прадідів. І ось він постукав у двері.
         Це була маленька кімнатка, обклеєна вирізками із журналів і газет, одниим стільцем і столом посередині.

          Валука старів і зношувався, а Тимко все залишався юним, наче й не жив зовсім.
          Валука щиро любив Тиміша, адже ладен був дати весь світ, адже він тільки зміг зрозуміти Бігасу, але Тимку до нього було однаково. Лиш запитував  його: «Чом ти до мене так прив’язався, чом ти не йдеш від мене, адже душа твоя хоч у моїх руках, дав я тобі волю, чому ти не підеш у світ і не розкажеш людям великої мудрості?». А Валука ніколи не відповідав, так і став він верховним жрецем, бо близький був він до Справжньої Людини і допоміг Тимішу скласти книгу правди що звалася «Repel», що співзвучне із англійським словом відштовхувати. Це давній сувій написаним Валукую Бігасою й Юром. У ній йдеться про знання Тиміша  і його природою, а хто прочитає цю книгу – втратить розум, завжди застерігав Бігаса на зібраннях.
         Книгу дозволяли читати окремим реченнями й сторінками.
         Тиміш і Валука разом росли і розказував Тимко про планети забуті і радість на них, що не моє він дому і не має він обліку, тільки спочиває у тілі Тимка, бо обрав він його.

          А у тому тілі священнім живе давній дух, істота, що немає вимірів, що немає вимірів, вона є всюди і є ніде, наче квантовий комп’ютер, який може обчислювати багато варіантів одночасно, може залазити людям у голови і зводити їх з розуму, підпалюючи органи із середини.

         Тимко розповідав, що якби цю істоту можна було б описати, то довелось зрубати усі ліси на планеті, і це тільки для того, щоб описати Істоту формулами. А яка наша мова прекрасна, люди могли б описувати Воно вічність, але й і близько не підібрались до його істини.

            Валука звичайно це розумів, і великий жах проймав його, й несамовита туга охоплювала його вільний розум,коли він думав, що ніколи не зрозуміє Тимка повністю осягнути його, й туга охоплювала його все сильніше й сильніше.
           У своєму оксамитовому нотатнику він писав щодня, і його почерк ставав усе нерозбірливіим й кривим.

           Оксамитова обгортка із кожним вечером ставала все гірше й гірше, тьмяніла, як і розум Валуки.

            Щовечора, він сидів усамітнений у кабінеті на верху вежі старої церкви із оксамитовими куполами і мріяв про те, як покине цю реальність.

             Бігаса був людиною, яка доторкнулась до величі, але залишки людського розуміння насторожували його, адже безпомічність людського розуму перед загадками Космосу була очевидна. Й та думка, що єдине створіння у всесвіті,яке забрало його до себе під крило як примісток, ніколи не розділить щиру любов до нього..

             Отак й проходили ночі Валуки, вдивляючись у вікно – у далечінь, думав: «Хто більше приречений, ті хто живуть у світі своєму й знаються лиш на людському, чи ті, хто вийшов за межі людського знання і причаївся за крилом Всеосяжного»

             Відповіді не було. Бо чим більше читав він книгу Repel, тим більше його розум покидав його. Він ставив питання і грязнув у них, як у багнюці.
Бігаса був звичайною людиною, і не міг жити вічно, але знав, що до старості точно не зачекається.