ЕПІЛОГ. Після останнього вальсу

Місто не одужало за один день. Спочатку воно просто перестало змінюватися. Цього вже було достатньо. Вулиці перестали видовжуватися вночі. Будинки перестали міняти місця. Двері більше не відчинялися в кімнати, яких не існувало. Люди перестали прокидатися з чужими іменами на кінчиках язиків. Річка повернулася у своє русло. Небо знову відображало небо. Тіні знову слухалися своїх власників.

Місто повільно згадувало, яким воно було до того, як світ на кілька днів забув власні правила. Ніхто не знав, як пояснити те, що сталося. І, мабуть, це було добре. Деякі речі не потребували пояснень. Люди просто продовжили жити. Відкривали крамниці. Лаялися через ціни. Запізнювалися на роботу. Закохувалися. Розлучалися. Грали на музичних інструментах. Сварилися з сусідами. Купували хліб. Сміялися. Плакали. Жили.

І цього разу життя не вимагало від них нічого надзвичайного.

Минуло кілька місяців.

Бар Міри знову працював. Міра категорично відмовлялася називати це відновленням.

- Я не відновлювала нічого, - казала вона кожному, хто наважувався запитати. - Я просто відкрила двері.

- Після того, як їх вирвало разом із половиною стіни?

- Двері були старі.

- Їх вирвало.

- Отже, були дуже старі.

І на цьому розмова закінчувалася.

Бар змінився. Трохи. Стіни пофарбували. Кілька столів замінили. Старий дерев'яний прилавок залишили, хоча Міра стверджувала, що він пережив стільки магічних катастроф, що тепер має право на пенсію. На одному з підвіконь з'явилася маленька рослина в чорному горщику. Ніхто не знав, звідки вона взялася. Міра казала, що це просто м'ята. Ліана була переконана, що м'ята не повинна шипіти, коли на неї дивляться.

Міра не бачила в цьому проблеми.

- Вона просто має характер.

- Вона на мене гарчить.

- Ти їй не подобаєшся.

- Це рослина.

- І?

Ліана не знайшла відповіді.

Вона знову займалася магією тіней. Тепер - без страху. Без необхідності приховувати кожен рух. Без думки, що десь поруч існує древня сила, яка чекає на її помилку. Тіні слухалися її так само, як раніше. Іноді краще. Іноді гірше. Але тепер вона знала різницю між магією та залежністю. Вона могла викликати тінь. Могла розтягнути її по стіні. Могла змусити її набрати форму. Могла сховатися в ній. Могла запалити свічку одним рухом руки, а потім змусити її полум'я відбитися в темряві так, що воно нагадувало маленьку зірку.

Але тепер вона не боялася того дня, коли магія перестане працювати. Бо вперше знала: якщо магія зникне - вона все одно залишиться Ліаною. Це виявилося важливішим за будь-яке заклинання.

Марко приходив до бару майже щодня. І майже щоразу вони сперечалися. Через дурниці. Саме це найбільше дивувало Міру.

- Ти знову залишив плащ на стільці, - сказала одного вечора Ліана.

- Я його зніму.

- Коли?

- Коли піду.

- Ти сидиш тут уже дві години.

- Отже, ще не час.

Ліана подивилася на нього.

- Ти неймовірно дратуєш.

- Мені це вже казали.

- Хто?

- Ти.

- Я й зараз кажу.

- Отже, нічого не змінилося.

Міра поставила перед ними два келихи.

- І слава всім богам.

Марко подивився на неї.

- Що?

- Ви нарешті сваритеся через плащі.

- Це важливо?

- Надзвичайно, - Міра витерла склянку. - Раніше ви могли сперечатися про кінець світу.

- А тепер сперечаємося про його гардероб, - сказала Ліана.

- Прогрес.

Марко забрав плащ зі стільця. Повісив його на спинку.

-  Готово.

Ліана подивилася.

- Тепер він висить криво.

Марко повільно повернувся до неї.

- Ти серйозно?

- Абсолютно.

Міра посміхнулася. Вона нічого не сказала. Бо знала. Саме цього вони всі чекали. Не великої перемоги. Не пророцтва. Не фінального бою. Звичайної сварки. Звичайного вечора. Звичайного життя.

Одного разу в барі було особливо людно. Хтось сидів біля вікна. Хтось голосно сміявся біля стійки. Хтось сперечався про карти. Хтось розповідав історію, яку вже розповідав щонайменше десять разів.

Міра бігала між столами. Ліана сиділа поруч із Марком. Вони сперечалися про те, чи можна назвати людину пунктуальною, якщо вона запізнюється лише на двадцять хвилин.

- Можна.

- Ні.

- Чому?

- Бо двадцять хвилин - це запізнення.

- Але я прийшов.

- Це не аргумент.