Глава 34. Безіменний

Северін зник. Не помер. Не впав. Не залишив після себе тіла, яке можна було б поховати, оплакати чи проклясти. 

Він просто перестав бути частиною цього світу. Там, де він стояв, залишилася лише темна смуга на камені - ніби хтось провів долонею по свіжому попелу. Навколо неї тріскалися плити, а між уламками старої печатки ворушилося щось чорне.

Не тінь. Не дим. Не дірка. Щось, для чого людське око не мало правильного слова. Ліана дивилася на це і вперше за довгий час не відчувала страху. Страх був. Десь глибоко. У грудях. У пальцях. У горлі. Але він уже не керував нею. Бо тепер вона знала, що стоїть перед нею.

Безіменний.

Не легенда. Не прокляття. Не бог. Не демон у тому значенні, у якому люди звикли називати те, чого не розуміють. Він був тим, що залишилося по той бік межі. Тим, що п'ятсот років чекало.

І тепер межа майже зникла.

- Марко…

Вона вимовила його ім'я тихо. Він стояв поруч. Не дивився на неї. Дивився на печатку. Точніше, на те, що від неї залишилося.

Колись це було коло. Складне, багаторівневе, створене кров'ю, магією, словами й волею двох людей. Тепер коло було розірване. Від нього залишилося кілька ліній, що повзли каменем у різні боки, наче тріщини на льоду.

А за ними було щось інше. Щось, що дивилося назовні.

- Він майже тут, - сказав Марко.

- Я знаю.

- Якщо печатка впаде…

Ліана не дала йому закінчити.

- Він вийде.

Марко кивнув. Навколо них усе ще стояла та сама неприродна тиша. Час у каплиці не рухався. Полум'я свічок застигло. Пил завис у повітрі. Навіть краплі крові, що залишилися на камені після останньої сутички, ніби забули впасти.

За межами цього місця могло відбуватися що завгодно. Місто могло вже не існувати. Люди могли забути власні імена. Вулиці могли вести туди, де ніколи не було вулиць. Небо могло відображати землю.

Але вони цього не знали. Для них існувала тільки каплиця. Тільки печатка. Тільки те, що чекало за нею. І троє живих людей.

Ліана.

Марко.

Міра.

Хлопчик теж був тут. Він стояв біля стіни, маленький, блідий, мовчазний. Дев'ять років. Він дивився на місце, де щойно зник Северін. Потім перевів погляд на Ліану.

Вона підійшла до нього. Повільно. Без різких рухів. Хлопчик не відступив.

Ліана присіла перед ним.

- Ти все ще не можеш говорити?

Він похитав головою.

- Ти знаєш, що сталося?

Хлопчик подивився на тріщину. Потім кивнув. Ліана відчула холод.

- Що ти бачиш?

Він підняв руку. Показав на чорну щілину. І прошепотів:

- Він пам'ятає...

Ліана завмерла. Це були перші слова, які вона почула від нього. Марко різко обернувся.

- Що?

Хлопчик більше нічого не сказав. Тільки притиснув долоню до грудей. Ліана подивилася на Марка.

- Він пам'ятає нас...?

- Я теж це зрозумів.

- Ні, - вона повільно підвелася, її погляд ковзанці до печатки. - Не так. Він пам'ятає не нас. Він пам'ятає Вальс.

Марко нічого не відповів. Бо це було гірше. Вальс був не просто їхньою історією. Не просто прокляттям. Не просто послідовністю життів. Він був системою. Механізмом, який п'ятсот років змушував дві душі знову й знову повертатися до однієї точки. Зустрічатися. Впізнавати. Втрачати. Знаходити. Іноді любити. Іноді ненавидіти. Іноді вбивати. Іноді рятувати. Але завжди залишатися пов'язаними. Саме цей зв'язок колись став частиною печатки.

І тепер Безіменний зрозумів це. Він більше не намагався просто вийти. Він шукав ключ. А ключем були вони.

- Три варіанти, - сказала Міра.

Її голос був хрипким. Вона сиділа біля колони. Обмеження Северіна все ще залишалися на її зап'ястях. Вони більше не завдавали болю, але магія не слухалася її. Вона могла говорити. Могла рухатися. Могла думати. Але не могла чаклувати.

- Які? - запитав Марко.

Міра подивилася на них.

- Перший, - вона підняла один палець. - Повернути Вальс.

Ліана заплющила очі. Вона одразу зрозуміла, що це означає. Повернути все. Відновити старий механізм. Повернути їх до ролей, які вони грали століттями. Дати печатці те, чого вона вимагала. Їх. Їхні життя. Їхні смерті. Їхній зв'язок. Їхню нездатність відпустити одне одного.

- Другий, - продовжила Міра. - Нічого не робити.

Марко подивився на неї.

- Тобто дозволити йому вийти.

- Так.

Ліана подивилася на тріщину. Звідти долинув звук. Не стукіт. Не голос. Ніби хтось проводив нігтями по внутрішньому боку світу. Раз. Другий. Третій. Камінь здригнувся.

- А третій? - запитала Ліана.

Міра довго мовчала.