Глава 32. Місто, якого більше не пам'ятають

Спочатку місто не помітило, що щось змінилося. Саме це було найстрашніше. Не було вибуху. Не здригнулася земля. Не розкололося небо. Не загорілися дзвони на церковних вежах. 

Просто в якийсь момент посеред ночі одна з вулиць стала трохи довшою. Настільки незначно, що ніхто не звернув уваги.

Будинок, який стояв біля перехрестя вже понад сто років, опинився на кілька метрів далі від дороги. Потім - на десять.

А вранці люди помітили, що до нього треба йти майже вдвічі довше, хоча сама вулиця залишалася такою, якою була завжди.

Ніхто не міг пояснити цього.

Люди просто списували все на втому. На темряву. На погану погоду. На сон.

Першою зникла правильність відстані. Двері, до яких було три кроки, раптом опинялися за двадцять. Вікно навпроти могло стати вікном на іншу вулицю. Коридор, яким людина ходила все життя, одного вечора виводив її не до кухні, а на холодний кам'яний міст, якого ніколи не існувало.

Місто почало забувати власну форму. Будинки більше не хотіли стояти там, де їх поставили. Вулиці втрачали свої кінці. Провулки замикалися самі в себе. Сходи іноді вели вниз довше, ніж дозволяла глибина землі. Іноді - вгору. Жінка з третього поверху спустилася сходами, вийшла з під'їзду й опинилася на даху того самого будинку. Вона довго стояла там босоніж. Не кричала. Не кликала на допомогу. Просто дивилася вниз. Під її ногами лежало місто. Таке саме. Але не зовсім.

Вулиці були правильними. Будинки - правильними. Церква - на своєму місці. Річка - там, де мала бути. Але між ними з'явилося щось нове. Чорні проміжки. Місця, куди не доходило світло. Вони були схожі на провалля. Тільки провалля не повинні стояти посеред вулиці.

Жінка моргнула. І вони зникли.

Вдень вона не змогла згадати, де живе. Вона пам'ятала квартиру. Пам'ятала сходи. Пам'ятала колір дверей. Пам'ятала навіть тріщину біля вимикача. Але не могла згадати, на якому поверсі. Стояла перед будинком і плакала, бо знала, що це її дім. А ввечері не могла згадати, як її звати.

Після заходу сонця таких людей стало десятки. Потім - сотні. Імена почали зникати. Не з документів. Не з написів. Із самих людей.

Людина могла пам'ятати матір. Батька. Дитинство. Першу любов. Місце, де народилася. Пам'ятати запах старого дому. Пам'ятати голос померлого брата. Пам'ятати першу кров на коліні. Але власне ім'я вислизало. Воно стояло десь поруч із пам'яттю. За тонкою стіною. Люди знали, що воно там. Знали, що колись його вимовляли. Знали, що воно належало саме їм. Але коли намагалися сказати його вголос, у роті залишалося тільки порожнє повітря.

Дехто писав своє ім'я на долоні. На дверях. На стінах. На дзеркалах. На клаптиках паперу. На шиї мотузкою прив'язували таблички.

Я - Олена.

Я - Давид.

Я - Мері.

Я - Ендрю.

Вони прокидалися вранці і читали напис. І вірили йому. 

Але найстрашніше прийшло на наступний ранок - напис почав змінюватися. Літери повільно розповзалися. Перша ставала іншою. Потім друга. Ім'я перетворювалося на слово, якого не існувало. А потім - на рядок чорних рисок. Люди дивилися на них і плакали. Бо вже не знали, ким були.

Ввечері місто почало згадувати те, чого ніколи не було. На площі з'явився будинок. Старий. Триповерховий. З вузькими вікнами і чорним дахом. Він стояв там лише одну ніч. Уранці його не стало. Але люди пам'ятали його. Дехто казав, що народився в ньому. Дехто - що працював там. Одна стара жінка стверджувала, що поховала там свого чоловіка. І показувала місце біля фундаменту. Фундаменту не існувало. Інші казали, що будинок стояв там усе їхнє життя.

Вони сварилися. Кричали. Присягалися. А потім один із них раптом замовкав. Бо розумів: він пам'ятає те саме. Будинок, якого не існувало.

Згодом з'явилася вулиця. Вона починалася біля ринку і тягнулася в невідомість. На ній стояли будинки. У деяких горіло світло. У деяких за вікнами рухалися люди. Але ніхто не міг увійти туди двічі.

Першого разу вулиця була короткою. Другого - безкінечною. Третього - її взагалі не було. Четвертого вона починалася в іншому районі.

Люди почали боятися дивитися у вікна. Бо іноді за склом вони бачили не своє місто. Вони бачили місто старше. Темніше. З іншими будинками. З іншими вулицями. З людьми в одязі, якого ніхто більше не носив.

Іноді там проходили двоє. Чоловік і жінка. Вони завжди йшли поруч. Завжди трималися за руки. І завжди зникали, коли хтось намагався їх роздивитися.

Але одного вечора одна дитина побачила їх дуже чітко. Чоловік повернув голову. Жінка теж. І дитина почула крізь скло:

- Не відпускай.

Вона не знала, що означають ці слова. Але тієї ночі прокинулася з чужим спогадом у голові. Вона була дорослою. Вона стояла посеред пожежі. І тримала чиюсь руку. А потім побачила, як ця рука зникає.

Дитина прокинулася із криком. Після цього люди перестали дивитися у вікна. Але стало пізно. Бо місто вже дивилося на них.

Магія почала ламатися ще страшніше. Відьми більше не могли довіряти власним заклинанням. Полум'я, викликане долонею, могло з'явитися за спиною. Зцілення іноді забирало не біль, а спогад про біль. А разом із ним - причину, через яку людина взагалі знала, що їй боліло. Захисні кола перестали замикатися. Символи рухалися по підлозі. Лінії самі переписували себе. Стародавні руни змінювали значення прямо перед очима. Відьма могла накреслити знак захисту, а через секунду побачити там слово, якого ніколи не вчила.