Глава 30. Те, що залишилось після Вальсу

Дорога до каплиці здавалася довшою, ніж Марко її пам'ятав. Можливо, тому, що востаннє він бачив її не вночі. Або тому, що тоді він ішов туди не сам.

Дощ уже майже припинився. Лише з дерев час від часу падали важкі краплі, розбиваючись об капот машини.

Марко вимкнув двигун. Він дивився на стару каплицю. Та сама.

Марко довго не виходив із машини. Він дивився на темний силует будівлі. Колись тут були люди. Свічки. Молитви. Крики. Кров. А потім - печатка. 1497 рік. Еліана. Мартін. І те, про що Церква мовчала майже п'ять століть.

Марко поклав руки на кермо. Йому раптом стало важко дихати. Не через біль у ребрах. Не через побиття. Через відчуття, яке він уже навчився впізнавати. Пам'ять. Вона була десь поруч.ьНе поверталася повністю. Лише торкалася краями свідомості. Тепле світло. Запах воску. Жіночий голос. "Не відпускай". 

Марко заплющив очі.

- Не зараз.

Він відкрив дверцята. Вийшов. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Марко зачинив машину. Підняв комір куртки. І пішов до каплиці.

Двері були відчинені. Марко зупинився, але потім мотнув головою і увійшов у середину. Важкі двері за ним закрилися від сильного пориву вітру. 

- Ти прийшов.

Голос пролунав із глибини каплиці. Марко завмер. Він знав цей голос.

- Северін.

- Я чекав.

У каплиці пахло сирістю. Старим каменем. Воском. І чимось ще. Чимось, що Марко не міг назвати. Він зробив кілька кроків. Його очі поступово звикали до темряви. Світло було лише в кінці залу. Кілька свічок горіли перед старим вівтарем. А поруч із ним стояв Северін. Без церковного одягу. Без охорони. У простому чорному костюмі. Він виглядав майже так само, як Марко його пам'ятав. Спокійний. Зібраний. Наче минула ніч не існувала. Наче не було розбитого бару. Наче двоє людей не лежали десь тут, позбавлені свідомості. 

Марко зробив ще один крок. І тоді побачив їх. Ліана лежала на кам'яній підлозі біля стіни. Міра - трохи далі. Обидві нерухомі. Марко різко зупинився.

- Ліана.

Жодної реакції. Він кинувся вперед.

- Ліано!

Схилився над нею. Поклав пальці на шию. Пульс. Є. Слабкий, але рівний. Марко видихнув. Потім перевірив Міру. Жива. Він підняв голову. Северін стояв біля вівтаря.

- Що з ними?

- Нічого, що загрожує життю.

Марко підвівся.

- Я не питав, чи вони помруть.

Северін подивився на нього.

- Я знаю.

- Тоді скажіть, що ви з ними зробили.

- Я нічого не робив.

Марко засміявся. Коротко. Без радості.

- Звичайно. Ви наказали їх забрати.

- Я наказав привести їх сюди.

Марко завмер.

- Яка різниця?

Северін не відповів одразу. Він перевів погляд на Ліану.

- Вони мали прибути живими.

- Мали?

- Так.

- І ви називаєте це турботою?

- Ні, - Северін подивився на нього. - Я називаю це необхідністю.

Марко стиснув кулаки.

- Якщо з нею щось станеться...

- Ти нічого не зробиш.

Тиша. Марко повільно підняв голову. Северін говорив спокійно. Без погрози. Саме це було найгірше.

- Ви впевнені?

- Так.

- Ви бачили, що сталося в барі.

- Бачив.

- Ви знаєте, що я не маю сил.

- Знаю.

- І все одно привели мене сюди.

- Тому що мені потрібен саме ти.

Марко зробив крок до нього.

- Для чого?

Северін подивився на нього.

- Щоб ти почув правду.

- Ви могли сказати її в барі.

- Ні.

- Чому?

- Бо там було забагато вух.

Марко озирнувся.

- А тут?

- Тут нас чує тільки камінь.

Він сказав це так буденно, що Марко відчув холод.

- Що це означає?

Северін не відповів. Замість цього підійшов до печатки. Чорне коло. Розділене навпіл.  Тільки тепер символ виглядав інакше. Чорна лінія в центрі стала товстішою. Наче тріщина.

Северін поклав долоню на камінь.

- Ти вже знаєш що це. Ви вже повернули більшу частину своєї пам'яті. 

- Якби ви не забрали в нас пам'ять про наші інші життя...

- Це потрібно було зробити. Не сперечайся, Марко.

Марко насупився, але сперечатись не став. Його хвилював стан Ліани. Вона лежала на боці. Її волосся розсипалося по кам'яній підлозі. На скроні залишилася невелика подряпина. Марко обережно прибрав пасмо з її обличчя.