Глава 29. Коли приходить Церква

Дощ почався після опівночі.

Спочатку він був майже непомітним - кілька крапель ковзнули по вікнах, залишивши на склі тонкі блискучі доріжки. Потім їх стало більше. Вулиця перед баром поступово спорожніла, машини проїжджали рідше, а жовте світло ліхтарів розтікалося мокрим асфальтом, наче хтось випадково пролив фарбу.

Усередині було тепло. Надто тепло для такої ночі. Ліана стояла за стійкою й повільно витирала склянку, хоча та була вже давно чистою. Вона робила це машинально.

Поруч лежав аркуш, на якому ще кілька годин тому вона записувала уривки спогадів.

Еліана. Мартін. Каплиця. Печатка. Вальс. І теперішнє.

Вона провела пальцем по останньому напису. Не минуле. Наше теперішнє.

Десь за спиною перегорнулася сторінка. Ліана не озирнулася.

- Ти вже десять хвилин читаєш один і той самий абзац.

Марко сидів біля вікна. Він тримав книгу обома руками, але погляд його давно вже не ковзав рядками.

- Не десять.

- Дев'ять?

- Може, вісім.

- Тоді вибач.

- Не вибачаю.

Ліана усміхнулася.

- Я знала.

Міра сиділа на іншому кінці стійки. Перед нею стояла чашка кави, яку вона не пила вже хвилин двадцять. Вона дивилася у вікно. Не на дощ. На вулицю. Ліана помітила це ще раніше. Міра завжди дивилася у вікно так, ніби чекала когось, кого зовсім не хотіла побачити.

- Ти нервуєш, - сказала Ліана.

Міра не повернула голови.

- Ні.

- Це було дуже переконливо.

- Я не нервую.

- Тоді ти просто дуже уважно спостерігаєш за дощем.

- Дощ іноді буває корисним.

Марко підняв очі від книги.

- Для чого?

Міра нарешті відвернулася від вікна.

- Приховує звуки.

Ліана перестала витирати склянку. Кілька секунд ніхто не говорив. Потім Марко закрив книгу.

- Ти щось знаєш?

- Я завжди щось знаю.

- Це не відповідь.

- Ти починаєш говорити як Ліана.

- Це звучить як образа.

- Для тебе - можливо.

Ліана поклала склянку на полицю.

- Дякую.

Міра глянула на неї.

- За що?

- За те, що ти визнаєш мій вплив.

- Я визнаю твою здатність ставити незручні запитання.

- Це теж талант.

Марко тихо засміявся. Міра подивилася на нього.

- Не заохочуй її.

- Я нічого не роблю.

- Ти смієшся.

- Мені можна.

- Поки що.

Ліана підняла брову.

- "Поки що" звучить загрозливо.

Міра нічого не відповіла. Вона знову подивилася у вікно. Цього разу Ліана теж озирнулася.

На вулиці не було нічого незвичного. Лише дощ. Мокрий тротуар. Кілька припаркованих машин. Темні вікна будинків. Бар жив своїм звичайним нічним життям. Тихим. Майже мирним. І саме це Ліані не подобалося найбільше.

Після всього, що вони дізналися, спокій здавався їй підозрілим. Вона вже знала, що найстрашніші речі не завжди приходять із гуркотом. Іноді вони просто відчиняють двері.

Близько першої ночі двері бару відчинилися. Ліана саме несла від столика порожні склянки. Вона не подивилася одразу. Почула тільки дзвіночок над дверима. Потім важкі кроки. Не один. Кілька.

Вона завмерла. Марко підвів голову. Міра поставила чашку.

Чотири чоловіки зайшли всередину. На них були темні куртки. Звичайний одяг. Нічого церковного. Жодних хрестів напоказ. Жодних плащів. Жодних символів.

Але Ліана впізнала їх одразу. Не обличчями. Манерою триматися. Вони зайшли так, ніби приміщення вже належало їм.

Перший зачинив двері. Другий залишився біля входу. Ще двоє пройшли вперед.

Ліана поставила склянки на найближчий стіл.

- Ми вже зачинені.

Чоловік попереду подивився на неї.

- Знаємо.

Його голос був спокійним. Надто спокійним. Марко встав.

- Хто ви?

Чоловік подивився на нього.

- Ти Марко Вейн.

Це не було запитанням. Марко мовчав.

- А це Ліана.

Ліана відчула, як усередині все холоне. Міра повільно встала. Її погляд вихопив чоловіка біля дверей: він кинув біля дверей якийсь предмет. Тіло відьми відчуло слабкість. Без заперечень, цей предмет активував захист від темної магії. Отже, усі троє були без магії. Просто чудово.