Глава 28. Причина циклу

До старої каплиці вони дісталися ще до світанку.

Місто в цей час здавалося чужим. Нічні вивіски вже гасли одна за одною, перші автобуси повільно виповзали на мокрі вулиці, а люди, які поспішали на роботу, мали такий вигляд, ніби поняття не мали, наскільки близько під їхніми ногами знаходиться щось, здатне змінити весь світ.

Ліана йшла поруч із Марком, тримаючи руки в кишенях пальта. Вони майже не розмовляли. Не через сварку. Просто кожен думав про одне й те саме.

1497 рік. Еліана. Мартін. Печатка. Вальс. І рішення забути.

Каплиця стояла на околиці старого району, між занедбаним кладовищем і будинком, який уже кілька десятиліть ніхто не намагався відремонтувати. Її кам'яні стіни потемніли від часу, частину даху давно знесло вітром, а вікна були забиті дошками.

Ліана зупинилася перед дверима.

- Це вона.

Марко подивився на фасад.

- Ти впевнена?

- Ні.

- Чудово.

- Але мені знайоме це місце.

Він перевів погляд на неї.

- Спогад?

- Не зовсім.

Ліана підійшла до дверей і торкнулася старого дерева. Її пальці ледь здригнулися. На секунду перед очима промайнула картина.

Сотні років тому. Вона біжить до цих дверей. Хтось переслідує її. А за дверима чекає він. Мартін.

Ліана різко прибрала руку.

- Так. Це вона.

Марко дістав із кишені ліхтар.

- Тоді заходимо.

- Ти завжди такий оптиміст?

- Ні. Просто вже зрозумів, що коли ти кажеш "це вона", краще не сперечатися.

- Розумна думка.

Двері відчинилися з важким скрипом.

Усередині пахло вогкістю, каменем і старим воском. Марко посвітив ліхтарем. Під ногами лежало сміття, уламки дерева, шматки штукатурки. Попереду темнів невеликий зал. На стіні ще можна було роздивитися залишки фрески. Архангел із мечем. Половина обличчя була стерта.

Ліана дивилася на нього кілька секунд.

- Тут нічого не змінилося.

Марко повернувся.

- Ти бачила це раніше?

- У спогаді.

- Якому?

- Не знаю.

Вона пройшла далі. Велика кругла зала. Старий вівтар. Ліана відчула дивний тиск у грудях. Не страх. Впізнавання. Наче тіло впізнало все краще за розум.

Посеред зали на кам'яній підлозі були вирізані два символи. Чорне коло, розділене навпіл. І хрест. Між ними проходила тонка срібна лінія.

Ліана підійшла ближче.

- Це воно.

Марко став поруч.

- Печатка?

- Частина.

Біля чорного кола лежав старий металевий медальйон. Наче чекав їх. Ліана простягнула руку.

- Не чіпай, - сказав Марко.

Вона зупинилася.

- Чому?

- Не знаю.

- Тоді чому сказав?

- Інстинкт.

Ліана подивилася на нього.

- Ти стаєш схожим на мене.

- Це звучить як загроза.

- Так і є.

Вона все-таки взяла медальйон. Світло спалахнуло. Марко схопив її за руку. І вони обоє впали в спогад.

1497 рік. Ніч. Покинута каплиця. Дощ не вщухав. Еліана стояла біля вівтаря На її руках була кров. Мартін ходив по колу. Він був молодий. Занадто молодий для того, що вони щойно зробили.

- Він не зник, - сказав Мартін. Еліана мовчала. - Ми не знищили його.

- Я знаю.

- Ми тільки замкнули.

- Знаю... нажаль...

Мартін подивився на камінь під ногами. На ньому ще залишалися сліди ритуалу. Світло. Тінь. Кров. Їхня магія. І щось третє - сила, якої раніше не існувало.

Еліана провела пальцями по повітрю. Навколо неї ще тремтіли залишки чорної магії. Навколо Мартіна згасали останні спалахи світла. А між ними залишався тонкий срібний слід. Наче сама магія не хотіла розривати їхній зв'язок.

- Ми стали його в'язницею, - тихо сказав Мартін.

Еліана подивилася на нього.

- Так.

- І якщо ми помремо?...

- Не знаю.

- Якщо розійдемося?

- Я не знаю, - трохи різко відповіла Еліана.

- А якщо... наша магія ослабне?

Еліана не відповіла. Вона сама боялася цього. Мартін підійшов ближче.

- Ти бачила щось під час ритуалу. Скажи.

Еліана заплющила очі. Перед нею знову виникли образи. Міста. Війни. Інші століття. Інші обличчя. Але вони були всюди. Вона. Він. Знову. І знову.