Глава 26. Найгірший спогад

Марко прокинувся від запаху диму. Не різкого. Не густого. Ледь помітного. Такого, який можна було спершу прийняти за запах старого дерева, що нагрілося від батареї, або за дим із чужої кухні.

Він розплющив очі. Стеля. Темна кімната. Сіре світло за вікном.

Ранок.

Кілька секунд він просто лежав, дивлячись угору. Потім запах повернувся. Дим.

Марко сів. Серце билося швидше. Він провів рукою по обличчю.

- Заспокойся.

Власний голос прозвучав дивно. Наче не його.

Він встав. У коридорі було тихо. Бар ще спав. Міра, найімовірніше, була внизу.

Ліана…

Він завмер.

Ліана.

Потрібно було знайти її.

Марко вийшов у коридор. Дим був сильніший. Він пішов на запах. Кухня. Порожньо. Бар. Порожньо. Сходи. Порожньо.

- Марко?

Ліана стояла у дверях своєї кімнати. Волосся розтріпане. На ній була чорна футболка і штани. В руках - чашка. Вона дивилася на нього з таким самим подивом.

- Ти теж це відчуваєш?

Марко кивнув.

- Дим.

- Так, - вона поставила чашку на підвіконня. - Міра?

- Не бачив.

Ліана підійшла ближче.

- Ти блідий.

- Не спав добре.

- Знову спогад?

Він хотів відповісти. Не встиг. Дим зник. Просто зник. Запах розчинився. Коридор знову пахнув кавою, старим деревом і чимось солодким, що Міра, очевидно, пекла напередодні. Ліана насупилася.

- Це вже починає мене дратувати.

- Мене теж.

- Спочатку дзеркало. Потім підземна зала. Тепер дим.

Марко дивився на неї.

- Мені здається, це не випадково.

- Нічого з останніх кількох тижнів не випадково.

- Справедливо.

Ліана взяла чашку.

- Кава?

- Так.

Вона зробила кілька кроків. І раптом зупинилася. Чашка випала з її руки. Марко встиг підхопити її.

- Ліано?

Вона стояла нерухомо. Очі були відкриті. Але дивилася вона не на нього. Кудись крізь нього.

- Що ти бачиш?

Ліана не відповіла. Її пальці затремтіли.

- Ліано.

Вона нарешті моргнула.

- Вогонь.

Марко відчув холод.

- Де?

- Не знаю.

- Що ще?

Вона підняла на нього очі. І на мить йому здалося, що вона його не впізнає. Потім погляд повернувся.

- Ти був там.

Марко мовчав.

- Я теж, - сказала вона.

- Що ми робили?

Ліана заплющила очі.

- Ти стояв.

- Де?

- Перед будинком.

Він відчув, як у грудях щось стискається.

- Який будинок?

- Старий.

- Що ще?

Ліана похитала головою.

- Нічого.

Але Марко вже знав. Цей спогад прийде. Він просто ще не знав коли.

Міра знайшлася внизу. Вона сиділа за барною стійкою і читала стару книгу. Коли побачила їх, закрила її.

- Ви обоє бачили?

- Що? - запитала Ліана.

- Вогонь.

Марко насторожився. 

- Звідки ти знаєш?

Міра подивилася на нього.

- Бо це наступний шар.

- Наступний шар чого?

- Пам’яті.

Ліана поставила чашку.

- Ти говориш так, ніби це нормально.

- Для Вальсу - так.

- Для мене - ні.

Міра зітхнула.

- Я знаю.

- Тоді поясни.

- Не можу.

- Не хочеш.

- І це теж.

Ліана стиснула губи. Марко втрутився:

- Ми бачимо одні й ті самі речі.

- Не завжди.

- Але цього разу - так.

Міра кивнула.

- Бо деякі спогади належать вам обом.

- А деякі? - запитав Марко.

- Лише одному.

- Чому?