Глава 25. Вальс

До світанку залишалося трохи більше години. Ліана сиділа на бетонній підлозі старої технічної станції, притулившись спиною до холодної стіни, і дивилася на Марка. Він сидів навпроти. Між ними лежав його ліхтарик, який давав вузький круг тьмяного світла.

Ні магії.

Ні тіней.

Ні печатей.

Ні голосів.

Принаймні поки що.

Ліана не знала, що саме її лякало більше - повернення магії чи її відсутність.

Після всього, що сталося цієї ночі, вона вже не була впевнена, що хоче отримати назад те, що вважала невід’ємною частиною себе.

Вона подивилася на свою долоню. Порожньо. Вона провела великим пальцем по центру долоні, ніби могла знайти там відповідь.

- Ти знову перевіряєш? - запитав Марко.

- Так.

- І?

- Нічого.

- У мене теж.

Він підняв руку. На його долоні не було навіть слабкого відблиску святої сили. Ліана дивилася на неї кілька секунд. Потім відвела погляд.

Вона все ще пам’ятала їхній поцілунок. Найгірше було те, що він не здавався помилкою. Ні зараз. Ні через годину. Ні навіть після того, як небезпека минула. Вона могла б сказати собі, що це сталося через страх. Через адреналін. Через втому. Через те, що вони щойно ледь не загинули. Але це була б брехня. Бо коли Марко дивився на неї, вона хотіла, щоб він поцілував її ще до того, як він це зробив.

І це було набагато гірше. 

Ліана заплющила очі. Не думати. Просто не думати. Вона вдихнула. І тоді почула музику. Ледь чутну. Десь далеко. Тиху мелодію скрипки.

Ліана розплющила очі. Музики не було. Марко дивився на неї.

- Ти теж чуєш?

Вона завмерла.

- Що?

- Музику.

Ліана повільно підвелася.

- Яку?

- Скрипку.

Вона подивилася на нього.

- Так.

Мелодія стала гучнішою. Три ноти. Пауза. Ще три. Потім довгий протяжний звук. Марко піднявся.

- Звідки?

- Не знаю.

Вони прислухалися. Музика йшла ніби з-за стіни. Але за стіною не могло бути нічого. Лише земля. Бетон. Стара шахта.

- Тут є ще один прохід, - сказав Марко.

- Звідки знаєш?

- Звук.

- Логічно.

Він підійшов до стіни. Провів долонею по бетону.

- Тут порожнина.

Ліана підійшла ближче.

- Відступи.

- Чому?

- Хочу перевірити.

- У тебе немає магії.

- Я знаю.

Вона постукала пальцями по стіні. Глухий звук. Потім трохи правіше. І звук став іншим. Порожнім.

- Тут.

Марко оглянув стіну.

- Відійди.

- Ти знову будеш ламати?

- Якщо доведеться.

Він ударив плечем. Бетон навіть не здригнувся. Марко потер плече.

- Добре.

- Дуже професійно.

- Дякую.

- Не за що.

Він оглянув підлогу. Під старою металевою шафою виднівся край люка. Разом вони відсунули шафу. Люк був замкнений. Марко знайшов металевий прут і підчепив кришку. Вона піддалася з глухим скрипом. Знизу повіяло холодом. Музика стала гучнішою.

Ліана подивилася вниз.

- Я не хочу туди.

- Я теж.

- Тоді навіщо ліземо?

- Бо ми вже давно перестали робити розумні речі.

- Це, мабуть, найчесніше, що ти сказав за останній тиждень.

Марко посвітив униз. Сходи. Старі, іржаві. Вони спускалися в темряву.

- Я піду перший.

- Ні.

- Чому?

- Якщо там щось є, ти побачиш першим.

- Саме тому.

- А якщо воно схопить тебе?

- Тоді ти втечеш.

Ліана подивилася на нього.

- Ні.

Марко нічого не відповів.

Вона спустилася першою. Сходи були слизькі. Внизу вони опинилися в коридорі. Музика тепер звучала зовсім поруч.

Ліана зробила крок. І світ навколо змінився. На мить. Лише на мить. Бетон зник. Перед нею постала кам’яна підлога. Стіни - білі. На стінах горіли свічки. Вона моргнула. Знову бетон.

- Ліано?

Вона повернулася. Марко дивився на неї.