Глава 24. Поцілунок

Вони йшли мовчки. Не тому, що не мали про що говорити. Навпаки. Слів було надто багато. Ліана відчувала їх усі десь під ребрами - гострі, незручні, такі, які не хотілося випускати назовні.

Вона йшла поруч із Марком вузькою вулицею, час від часу озираючись через плече. Місто після опівночі змінилося. Удень воно здавалося великим і шумним, майже безпечним у своїй звичайності. Тепер темні вікна дивилися на них порожніми очима, ліхтарі залишали на асфальті довгі жовті плями, а кожен звук кроків відлунював надто голосно.

Магії не було.

Ліана все ще не могла до цього звикнути. Вона кілька разів несвідомо намагалася відчути тінь. Ніби достатньо було просто подумати. Раніше тіні завжди слухали її. Вони жили біля ніг, ховалися в кутках, тягнулися до пальців тонкими чорними нитками. Вона могла простягнути руку - і темрява слухняно ковзала по шкірі. Тепер під ногами була просто темна вулиця. Звичайна. Нестерпно звичайна.

- Не вийде, - сказав Марко.

Ліана різко повернула голову.

- Що?

- Ти знову намагаєшся викликати магію.

Вона скривилася.

- Не лізь у мою голову.

- Я не лізу.

- Тоді звідки знаєш?

- Ти стискаєш пальці.

Ліана подивилася на власну руку. Він мав рацію. Вона розтиснула пальці.

- Дратуєш.

- Мені це вже казали.

- Часто?

- Особливо ти.

- Тоді, можливо, проблема не в мені.

- Можливо.

Вони знову замовкли. За кілька кварталів Марко звернув у двір. Ліана зупинилася.

- Куди ми йдемо?

- У безпечніше місце.

- Ти знаєш безпечне місце без магії?

- Знаю.

- Де?

- Стара станція метро. Технічний тунель.

- Ти водив туди когось?

- Ні.

- Добре.

- Чому це добре?

- Не хочу знати, скільки людей ти ховав у технічних тунелях.

- Жодного.

- Тоді навіщо він тобі?

Марко на мить усміхнувся.

- Я був екзорцистом. У нас багато дивних місць для зустрічей.

- Звучить романтично.

- Не дуже.

- Я саме це й мала на увазі.

Вони пройшли через двір і спустилися сходами до старого службового входу. Марко дістав ключ. Ліана здивовано підняла брову.

- Ключ?

- Так.

- Не печатка?

- Ні.

- Не закляття?

- Ні.

- Не свята сила?

- Ліано.

- Що?

- Це двері.

- А.

Замок клацнув. Вони зайшли всередину. Тут пахло пилом, сирістю та старим бетоном. Марко увімкнув ліхтарик на телефоні. Світла було мало. Але вистачало. Вони пройшли вузьким коридором. Ліана вже хотіла щось сказати, коли Марко раптом схопив її за зап'ястя.

- Тихо.

Вона завмерла.

- Що?

Він вимкнув ліхтарик. Темрява накрила їх повністю. Ліана прислухалася. Спочатку нічого. Потім почула. Кроки. Десь позаду. Один. Другий. Третій. Повільні. Впевнені.

- Вони пішли за нами, - прошепотіла вона.

- Так.

- Скільки?

Марко прислухався.

- Не знаю.

- Чудово.

- Є проблема більша.

- Яка?

Він обережно торкнувся стіни.

- Тут немає другого виходу.

Ліана завмерла.

Десь позаду грюкнули металеві двері. Хтось зайшов у тунель. Потім почувся голос:

- Вони тут.

Ліана стиснула кулаки. Тіні не прийшли. Вона спробувала ще раз. Нічого.

- Ненавиджу це, - прошепотіла вона.

- Що саме?

- Бути безсилою.

- Ти не безсила.

- Я відьма без магії.

- А я екзорцист без сили.

- Ти щойно назвав себе екзорцистом?

- За звичкою.

Кроки наближалися. Марко подивився на двері в кінці коридору.

- Нам туди.

- Там тупик.

- Знаю.

- Тоді навіщо?

- Бо іноді тупик це просто двері, які ще не відкрили.