Глава 23. Ніч без магії

Ніч після втечі з архіву видалася напрочуд тихою. Саме це Ліані не подобалося найбільше. Місто за вікнами бару жило своїм звичайним життям. Десь далеко гудів автомобіль. На сусідній вулиці хтось голосно сміявся. За стіною старого будинку працювала пральна машина, і монотонне гудіння змішувалося зі стукотом труб.

Усе було нормально.

Занадто нормально.

Ліана сиділа на стійці, крутила в пальцях склянку з водою і вже хвилин десять дивилася на одне й те саме місце на стіні.

- Якщо ти ще трохи подивишся на цю тріщину, - озвався Марко, - вона або зникне від сорому, або почне тобі відповідати.

Ліана навіть не повернула голови.

- Можеш піти?

- Можу.

- То йди.

- Не хочу.

Вона нарешті подивилася на нього. Марко сидів за одним із дальніх столиків. Пальто лежало поруч на спинці стільця. Сорочка була розстебнута біля горла, рукави закочені до ліктів. Він виглядав втомленим.

Не як екзорцист.

Просто як чоловік, який уже кілька днів поспіль спить уривками й надто багато думає.

- Ти дратуєш, - сказала Ліана.

- Ти теж.

- Я тут працюю.

- А я тут ховаюся.

- Дуже переконливе виправдання.

- Дякую.

- Це не комплімент.

- Я зрозумів.

Вона фиркнула. Після всього, що вони дізналися за останні дні, така дурна суперечка здавалася майже нормальною. Майже. Ліана перевела погляд на вікно. Після правди про Церкву, після архіву відьом, після голосу з-під міста вона вже не знала, кому вірити.

Ні Церкві.

Ні відьмам.

Ні Северіну.

І, що було найгірше, навіть власним спогадам. Бо тепер вона знала: половину життя їй могли просто не дозволяти пам’ятати. А якщо так? Якщо навіть її власні думки могли бути кимось змінені? Якщо спогади, які вона вважала своїми, насправді були лише уламками того, що хтось дозволив їй побачити? 

Ліана стиснула склянку.

- Не думай так сильно, - тихо сказав Марко.

Вона глянула на нього.

- Що?

- У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти плануєш убити половину міста.

- Лише половину?

- Вибач. Переоцінив твою доброту.

- Не треба вибачатися.

- Я й не збирався.

На мить між ними зависла тиша. Потім Марко підвівся.

- Я перевірю вхід.

- Навіщо?

- Звичка.

- Тут немає кого впускати.

- Саме тому я й перевірю.

Він підійшов до дверей. Ліана стежила за ним краєм ока.

- Марко.

- М?

- Якщо прийдуть твої, ти не будеш їх впускати?

Він завмер. Потім повільно повернувся.

- Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

- Чому?

Марко кілька секунд дивився на неї.

- Бо вони більше не мої.

Ліана нічого не відповіла. Він відчинив двері, визирнув у темний провулок і вже збирався зачинити їх, коли світло в барі раптом згасло. Повністю. Не мигнуло. Не згасло поступово. Просто зникло.

Ліана миттєво підвелася.

- Марко.

- Я тут.

У темряві почувся звук металу. Марко вихопив короткий срібний клинок. Ліана вже простягнула руку, збираючи магію. Нічого. Вона завмерла.

- Що?..

Спробувала ще раз. Тінь під її ногами не ворухнулася. Ні чорного серпанку. Ні холоду. Ні звичного поколювання під шкірою. Нічого.

Ліана різко вдихнула.

- Марко…

- Я теж.

Його голос був іншим. Напруженим. Вона чула, як він намагається викликати свій знак. Зазвичай навколо долоні екзорциста з’являлося бліде світло. У темряві воно було б видно. Тепер - нічого.

- Ти можеш використати печать? - запитала Ліана.

- Ні.

- Святу воду?

- Не знаю.

Він дістав маленьку металеву флягу, відкрутив кришку й капнув кілька крапель на долоню. Нічого. Марко завмер. Ліана вперше побачила на його обличчі справжній страх. Не паніку. Не переляк. Саме страх.

- Ми втратили магію, - сказала вона.

- Схоже на те.

- Тимчасово?

- Сподіваюся.

Вона зробила крок до нього. І саме тоді у двері постукали. Три рази. Повільно. Тук. Тук. Тук. Ліана та Марко переглянулися.